?

Log in

Десятирічна Діана вийшла з друзями на балкон, коли раптом він обвалився. Кров дівчинки розтеклася по двору дитячого туберкульозного санаторію "Юність" в Симеїзі. Через п'ять годин боротьби за її життя лікарі констатували смерть. Звучить як уривок з фільму жахів? Насправді це лише українські новини. Друзям Діани "пощастило": її подружка у лікарні у важкому стані, а двоє хлопчиків зачепилися за шматки балкону да дочекалися допомоги дорослих.
"Ми попереджали всіх про небезпеку, - сказав один місцевмй чиновник. - Навіть оприлюднили у пресі чорний список санаторіїв".
Але винні не місцеві чиновники. Головні винуватці мешкають у Києві. Ви знаєте, скільки грошей вони виділяють щорічно на лікування дітей?

Читайте у моїй статті тут.

Ну, нарешті все з"ясувалося!





Сплошное палево у рЫгЫонов. Ой как неудобно получилось...



 








columbus2




May 19th, 2:35




Великая сила Интернета! Матрица не спит...:)))

Обратите внимание на мужчину в черном, справа, которого я выделил красным овалом.



А теперь вот он в самой гуще событий



А знаете кто это?:))) Вы только не удивляйтесь, но это...*барабанная дробь*



Бойко Василь Васильович

Голова Білоцерківської міської молодіжної громадської організації «Молоді регіони»

Народився 14 січня 1979 року в місті Тетіїв, Київської обл.. Громадянин України, освіта вища. У 2002 році закінчив Білоцерківський Національний аграрний університет за спеціальністю економіст. На даний час директор Узинського цегельного заводу. Являється головою молодіжної громадської ради при виконавчому комітеті Білоцерківської міської ради. Одружений, має доньку. http://bc-pr.org/youth/

Ну, а теперь у кого еще какие-то сомнения, кто все заварил?:)))




Если вы захотите прочитать текст украинского поэта Сергея Жадана “Мудаки” и приметесь искать его в интернете, то первой же ссылкой Гугл выдаст сайт интернет-журнала “Ліва”. Это издание представляет собой информационный альманах украинских и пост-советских левых активистов. И такой результат не случаен.
Я бы не спешил называть текст “Мудаки” и соседствующий с ним “Зброя пролетаріату” стихотворениями. Ведь что такое поэзия? Тут есть много мнений, но мне больше других нравится определение Владимира Маяковского, которое он дал в своем стихотворении “Разговор с фининспектором о поэзии”:
“Поэзия — вся! — езда в незнаемое”.
Фраза, казалось бы, очень простая и даже незамысловатая, но на самом деле она дает точное описание работы того, что мне бы хотелось назвать “поэтическим механизмом”. Слово “езда” означает тут буквально перемещение, но не физическое, а экзистенциальное - из пространства повседневности в мир, наполненный неожиданностями, то есть тем самым “незнаемым”, о котором говорил Маяковский. Уже с первой строчки каждого стихотворения у читателя обязательно должно возникать ощущение “поездки” в смысле английского термина “trip” - то есть вербального аналога наркотического “прихода” с галлюцинациями. Читатель должен мгновенно выпадать из вульгаризованной лексики, видя неожиданные словосочетания и рискованные образы. Именно так работает поэтический механизм стихотворения Сергея Жадана “Вони сіли за стіл, накритий на всіх...”, где изображена сходка бандитов, в которой внезапно проявляются аналогии с Тайной Вечерей. Любопытно, что первая аналогия возникает только в седьмой строфе из восемнадцати, составляющих это произведение: автор явно пытается с одной стороны усыпить бдительность, а с другой нагнести саспенс.
Всего этого нет в текстах “Мудаки” и “Зброя пролетаріату”. Они представляют собой перечисление общеизвестных фактов и призывов читателя (и слушателя также, потому что, кроме всего прочего - это тексты, которые Жадан произносит под аккомпанемент группы “Собаки в космосе”) к активным действиям.
Если это не стихи, то с чем же мы тогда имеем дело? С гражданской лирикой? Этот жанр, изобретенный российскими поэтами, явно не имеет ничего общего с текстами Жадана главным образом по политическим причинам. Дело в том, что основные темы произведений, написанных в жанре гражданской лирики, - это патриотизм, размышления о Родине, государственности и гражданском долге. Весь этот джентльменский набор “трубадуров империи” (по меткому выражению американского литературоведа Евы Томпсон) принадлежит к арсеналу правой идеологии, и совершенно не годится для использования в интересах идеологии левой.
Значит, эти тексты представляют собой просто левую агитацию в форме речитатива с музыкальным сопровождением? Вот и тут у меня большие сомнения. Конечно, на сайте “Ліва” есть и тексты народного депутата от СПУ Евгена Филиндаша и многих других менее официальных представителей левого движения. Но Жадан ведь не политик! Он не вступил ни в одну из левых партий, на концертах с его участием нет логотипов левых политических движений, на футболке поэта не увидишь не то что портретов Петра Симоненко или Леонида Грача, но даже и левых интеллектуалов Нели Ваховской и Василия Черепанина. Напротив - Жадан читает текст “Зброя пролетаріату” в футболке с изображением иконы буржуазной поп-культуры Леди Гага.
Неужели поэт исполняет роль эдакого попа Гапона ХХІ века, который, неоднократно предав анафеме любую легальную политическую деятельность, провоцирует свою аудиторию в буквальном смысле слова использовать булыжник для восстановления социальной справедливости? Как-то и в это не верится.
Все выше перечисленное наводит на мысль, что именно в текстах такого рода поэт не до конца искренен со своими читателями. Но почему так происходит? Давайте не будем забывать о том, что своим успехом поэт Сергей Жадан в какой-то мере (которую определить очень трудно) обязан таланту шоумена. И в этом нет ничего плохого: талантливыми шоуменами были и Маяковский, и Есенин и многие другие. Однако времена изменились: сегодня уже никого не удивишь ни лаптями с косовороткой, ни желтой кофтой - необходимы какие-то более эффективные средства. А что сегодня вызывает больший интерес в обществе, чем политика и насилие? О масштабном насилии сегодня в Украине мечтают многие - и власть, и оппозиция и народные массы. Однако мандат на его легитимное применение имеет только одна власть. Только власть сегодня в Украине может на законных основаниях взять заложников, избить мирных протестантов или даже народных депутатов. Поэтому неудивительно, что все прочие страстно жаждут возмездия. А любой поэт специализируется на страстях, ведь они также могут вызвать ощущение “езды в незнаемое”. Да, “Зброя пролетаріату” - это не поэзия, поэзия - это попытка Сергея Жадана выдать упоминаемый текст за стихотворение, как когда-то Марсель Дюшан выдавал за скульптуру писсуар.

Я запропонував поету Олегу Коцареву за прикладом ірландського поета Патрайґа Пірса очолити національно-визвольний рух в Україні. "Потім, - переконував я Коцарева, - коли тебе, як Пірса, розстріляють сатрапи кривавого режиму (або замучать у застінках), наші нащадки поставлять тобі пам"ятник, як Пірсу, на Контрактовій площі поруч із нашим видатним генієм Григорієм Сковородою, а може, навіть Сковороду й перенесуть кудись, щоб він не заважав, давав, так би мовити, дорогу молодим. Молодята почнуть фотографуватися біля тебе одразу після РАГСу, а якісь скоти обов"язково напишуть на твоєму постаменті матюків і намалюють свастик, але міліція їх заарештує та посадить на пару років. У Спілці письменників України заснують премію на твою честь - гривень по 300 даватимуть щонайменше! А якісь невігласи скажуть, що ти - старий пердун і з метою самопіару влаштують знущальний перформанс на церемонії нагородження. Але ті люди, що знаються на тобі, писатимуть про тебе товсті монографії, зміст яких оприлюдниватимуть на спеціальних щорічних Коцаревських читаннях. Скоріше за все твій портрет поставлять на якусь купюру не дуже високої вартості - до 100 000 гривень десь, але у цьому є велика перевага: люди її часто діставатимуть із кишень, аби наприклад, заплатити за проїзд у громадському транспорті чи засунути у труси танцівниці стриптизу, таким чином, твоє обличчя знатимуть не лише окремі літературознавці, але й широкі маси. На певному етапі один журналіст напише книжку про те, що ти був гомосексуалістом, зоофілом та смоктав кров у поеток-початківців. Але йому спочатку наб"ють морду прихильники твоєї творчості, а потім кинуть в нього тортом - і все це лише сприятиме твоїй подальшій популяризації у народі". Але Коцареву чомусь не сподобалась моя пропозиція. 


«Окремий випадок вальзерівського типу», — написав колись Роберт Музіль про Франца Кафку. Саме це визначення символізує грандіозний провал у стандартному українському уявленні про німецькомовних авторів ХХ століття, яке про загадкового попередника Кафки Роберта Вальзера не знає майже нічого.

Один із «найтаємничіших» (за висловом Еліаса Канетті) та «найбільш визначних німецькомовних» (Сьюзен Зонтаг) письменників ХХ століття Роберт Вальзер помер від інфаркту під час пообідньої прогулянки на Різдво 25 грудня 1956 року. Це сталося на засніженому полі біля психіатрічної лікарні Херизау швейцарського напівкантону Апенцель-Аусероден, куди його запроторили насильно 23 роки тому. В історії Європи, у центрі якої перебував письменник, за весь цей час відбулися просто тектонічні зсуви. Історія літератора Вальзера з першого дня в Херизау завершилася. Він більше не писав, але майже чверть століття завзято клеїв паперові конверти та зав’язував мотузки бандеролей. Його спілкування із зовнішнім світом звелося до щорічних візитів літературного критика та письменника Карла Зееліга, який згодом видав книжку «Прогулянки із Робертом Вальзером». У ній ми бачимо старого занудного буркотуна, який сварить США, заздрить популярним авторам та роздає наївні політичні поради. Ось — щодо страшного бомбардування Німеччини авіацією союзників: «Можливо, в цих жахах є й щось добре — вони повертають населення міст до безпосереднішого, природнішого життя… Німцям не зашкодить, якщо вони знов опиняться під іноземним ярмом. І розвинені народи мають вчитися відбивати удари, аби потім панувати».


До Херизау Вальзер добровільно (за порадою сестри) лікувався з 1929 року у Вальдау під Берном. У нього діагностували шизофренію, бо письменнику ввижалися «höhnische Stimmen» (глузливі голоси). «Пацієнт страждає на типову ступорну кататонію», — написав про нього у своєму висновку доктор Кун. Хоча як із такою хворобою він міг активно працювати та спілкуватися із Зеелігом — загадка! Вся ця прикра історія схожа на оповідання самого Вальзера «Гельдерлін», де класик німецької літератури «впав у невиліковне потьмарення свідомості», бо «бути здоровим для нього — надто мало, і світ у обмеженні для нього — огидний». Саме за цим божевільним рецептом написано також одну з найдивніших книжок у світовій літературі — opus magnum Роберта Вальзера роман «Розбійник».

Розуміння механіки цього твору, його явних та прихованих важелів може дати ключ до розуміння таємниці письменника. Дослідниця Марта Робер у своїй статті «Прощання з романом» пише, що Вальзер «активно руйнує ілюзію мистецтва, нагадуючи читачу, що він — читач, а література — це не дійсність, а слова на папері». Зауважимо, що ці слова були написані про письменника, який помер через півтора роки після народження Володимира Сорокіна — скандальної зірки московського концептуалізму та автора висловлювання «література — це лише літери на папері». Щоправда, для відчайдушного модерніста Вальзера і саркастичного чорного гумориста Сорокіна ці слова мали майже радикально протилежний зміст. Російський письменник проголосив цю істину в державі, де література довго вважалася справою політичною, а письменників відстрілювали, мов опозиціонерів, тому йому було важливо позбутися зайвого тягаря моральної відповідальності за свої концептуальні експерименти. Вальзер же руйнував ілюзію, що допомагала літератору залишатися частиною буржуазної системи товарного виробництва, тобто заробляти своїм письмом на хліб. Скільки залишиться читачів у письменника, який відверто назве їх читачами? А якщо він писатиме свої твори дрібними закарлючками без жодного проміжку між словами на обрізках картону, календарів та обгорткового паперу? Пізніше філолог Йохен Гревен з’ясував, що «Розбійник» було написано не шифром, а схематичними мікрограмами. Аби перетворити їх на читабельний текст, знадобилося понад 15 років! Але й після цього для багатьох поціновувачів літератури цей твір, написаний Вальзером для себе й без жодних сподівань на публікацію, залишається певним ребусом.


Роман оповідає про вкрай заплутані стосунки дивакуватого чоловіка на прізвисько «Розбійник» із різноманітними жінками та чоловіками, з якими сам Вальзер зустрічався в бернський період свого життя 1921—1925-х років. Більшість жінок, судячи з діалогів та фактів біографії Вальзера (тоді він часто міняв помешкання), були квартирними хазяйками письменника. Власне сама ідея персонажа виникла після того, як брат Роберта Карл намалював акварельний портрет 16-річного майбутнього письменника в костюмі розбійника, а отже «розбійник» — нав’язливе альтер-его автора. «Я маю слідкувати за тим, аби не плутати себе з ним. Бо я не хочу мати нічого спільного із розбійником», — зізнається він прямо в тексті роману, але що це, як не відверта презентація ототожнення із головним героєм? Ця характеристика персонажа має також і екзистенціний зміст: оточення називає його розбійником, бо він не вкладається в звичну модель існування суспільства, що передбачає наполегливу працю для здобуття успіху та грошей.

Текст наповнений безліччю подій та натяків на різні тонкощі, але він не має сюжету в звичному розумінні цього слова. Вальтер Беньямін колись порівняв такий стиль із «мовними гірляндами, які стануть причиною падіння» автора. Типовий приклад — ця фраза, що раптово виникла нізвідки й ні до чого не призвела: «Не виключено, що я звернуся у письмовій формі до одної представниці нашої дамської спільноти і почну із запевнянь у доброті намірів, а, може, краще й зовсім не запевняти». Або ж оцей семантичний монстр: «У нинішній момент він перебував у підземному світі, мається на увазі, припинив функціонувати в наземному світі які активний член суспільства». Вальзер пише не тому, що хоче щось повідомити — його приваблює сам процес повідомлення: тут форма із погано прихованим задоволенням знищує зміст: «Ми кажемо про це тому, що в даний момент нічого важливішого на думку не спадає. Перу радше до вподоби говорити неприйнятні речі, ніж хоч на хвилину розслабитися. Можливо, в цьому секрет кращого письменництва, тобто у тому, що імпульс має бути частиною письменницького процесу». Сьюзен Зонтаг назвала таку манеру «соромливим та підхльостувальним самозамовлянням».


Але в цій війні змісту із формою не може бути переможців, саме тому Беньямін казав про «падіння»: колапсуючий зміст мститься, перетворюючи розповідь на суцільну пародію. Письменник явно тішиться своїм знущанням з умисно покаліченого тексту, де постійно звучать ті самі «глузливі голоси», що довели його до психічного розладу. Такий глузливий стиль Вальзер зберігає навіть в описах фізіологічно відразливих сцен, що, начебто, вважаються далекими від гумору. Наприклад, в одному з ранніх оповідань «Пожежа в театрі» (1908) «Матері затоптували своїх милих серцю паростків; чоловіки виривали у дітей цілі пучки волосся з голови, а гарній маленькій дівчинці розтоптали очі… Жінок давили на смерть об колони та перила; тим часом люди почали горіти — запалали, мов паперові». Поза межами традиції модернізму цей уривок звучить аморально, бо замість жаху або ж співчуття він сповнений глузливим захватом. Але, нагадаємо знов, це захват не кошмарами дійсності, а самим процесом опису фантомної реальності. Сам Вальзер просто в тексті роману пропонує таке химерне пояснення від користі такої літератури: «Я звертаюся до прихильників здоров’я з таким закликом: читайте не лише здорові книжки, ознайомтеся із хворобливою літературою, вона може виявитися для вас доволі повчальною. Здоровим людям варто завжди чимось ризикувати. Інакше навіщо, заради гніву Христа, людині здоров’я? Аби одного чудового дня прямо вивалитися із здоров’я у смерть? Нехай мене проклянуть, безрадісна перспектива…»


Тут важливо також розуміти, що ця риса не свідчить про особливу письменницьку «збоченість» Вальзера. ХХ століття явило нам низку авторів (Бориса Віана, Данііла Хармса, Леоніда Добичіна і багатьох інших), у яких така відмінність була визначною, а отже, можна говорити саме про певну традицію існування тексту поза межами моральних норм. Утім, варто зауважити, що для автора ці норми все ж таки існують, але він воліє говорити про них украй обережно: «невдалим, невиправданим моралізуванням можна заподіяти світу багато шкоди, і шкоду цю неодноразово розв’язували та роздмухували».

Другою особливістю роману є числені ляпалісіади (мовні надлишковості на межі з повним абсурдом): «цікавлячись підтримкою цікавості», «про подальше у подальшому», «друзі жалкували про нього і жалкували про самих себе, що їм доводиться відчувати до нього жаль». Як відомо, до ляпалісіад автор вдається для створення комічного ефекту в недоречних (наприклад, трагічних) ситуаціях. Але сама структура мовлення «Розбійника» настільки гротескна, що схожа надлишковість сприймається в ньому, мов певна норма: читач уже скоро привчається до неї й чекає на нові фокуси автора. Літературознавці створили багато теорій про особливості й причини такого стилю Вальзера, але одне з пояснень він дає безпосередньо в тексті роману: «Ще багато чого на цих сторінках здаватиметься читачу таємничим, на що ми, так би мовити, покладаємо надію, бо, коли б все одразу відкривалося для розуміння, ви би почали позіхати над змістом цих рядків».

Проза Роберта Вальзера (і «Розбійник» зокрема) нагадує напіврозібраний телевізор, де всюди стирчать деталі, вказівки та позначки. Вона ідеально пасує для досліджень, тому що письменник ніби навмисно (і навіть не «ніби») записує час від часу відповіді на запитання, які можуть виникнути в читача. Цей текст часом художній (синтетичний), часом дослідницький (аналітичний). І така його конструкція, безумовно, впливає на присутність головного героя: в моменти синтезу він — суб’єкт, наявний у своїй дієвості максимально, в моменти аналізу автор активно посуває його вбік, розбійник перетворюється на слово, об’єкт експерименту автора. Не дивно, що, один із численних фантомів роману, жінка питає його: «Ви взагалі-то людина?»


Інколи розповідь набуває рис карикатурної надмірності, і це вже не згадані Беньяміном «гірлянди», а, швидше, гіпертрофовані канделябри в стилі графоманського рококо: «чистильники взуття чистили взуття, яке підставляли під гуталін люди, які вважали це за необхідне». Оскільки досить важко встановити, коли автор жартує, а коли говорить серйозно, то наступне пояснення Вальзера просто заводить читача в глухий кут: «Вся ця балаканина має на меті зайняти час, бо повинен же ж я написати книгу деякого об’єму, інакше мене зневажатимуть ще більше ніж зараз… Тутешні хазяї життя вважають мене бовдуром через те, що романи не вилітають у мене з рукава». Цю особливість Сьюзен Зонтаг назвала «мінливий розумовий клімат оповідань та скетчів Вальзера». Автор найбільш ґрунтовного російськомовного дослідження творчості письменника Яна Немцева вважає, що деякі тексти Вальзера здаються «дурнуватими або безглуздими на перший погляд», а насправді вони є «підривною стратегією, яка дозволяє автору критикувати не лише штампи розмовних шаблонів, але й соціальну поведінку і суспільну політику, які потрапили під тиранію угодовства».

Можливо також, що написання довгих текстів із лінійним сюжетом просто не давалося автору: дві третини з його спадщини — це короткі фрагментарні начерки. Але Вальзер вперто писав романи, яким за життя письменника буквально не щастило. Окрім «Розбійника», до нас дійшли тільки «Шкільні твори Фріца Кохера» (1904), «Родина Танерів» (1907), «Помічник» (1908) та «Якоб фон Гунтен» (1909). Біографи Вальзера стверджують, що кілька його романів просто загубилися у видавництвах, або ж були знищені самим автором. І не дивно — його дебютний роман із ілюстраціями брата Карла залежався у книгарнях, і продавці спустили його за півціни. «Родину Танерів» розгромила критика, а «Помічник» майже не помітили. Втім, «Якоб фон Гунтен» отримав багато схвальних відгуків і навіть став одною з улюблених книжок Кафки.

Із Кафкою пов’язана цікава так звана «радянська» рецепція письменника (В.Д.Седельник Вальзер. «Історія світової літератури», т.8, видавництво «Наука», 1994), що намагалася у порівнянні із «буржуазно-занепадницьким» Кафкою показати «прогресивну» суть його текстів. Вже сама ідея такої інтерпретації є нечуваною й нагадує або фейк або ж типово вальзерівський «прибамбас». Пан Седельник впевнений, що Вальзер був єдиним швейцарським письменником, якому вдалося подолати пристрасті та забобони, що гальмують рух реалізму. «Вальзер не був безпосередньо пов’язаний із боротьбою пригноблених мас, — пише Седельник, — але визнавав необхідність спротиву і навіть революції…».

Але, звісно, письменник був далекий не лише від лівих ідей, а й узагалі від будь-якого громадського активізму. Твори його були сповнені гіркої самоіронії, причини якої полягали в особливому світосприйнятті та в історії його попереднього життя. Ще у 18 років він видав першу збірку віршів, швидко познайомився з німецькими модерністами, які групувалися навколо журналу, а надалі — видавництва «Інзель». Але революційний підхід Вальзера до творчості призвів до краху його літературної кар’єри. За життя він був відомий лише у вузьких колах німецьких письменників та спеціалістів із літератури. Перші ознаки розумового розладу, мабуть, особливо лякали його, бо мати та брат Ернст вже померли в психіатричній лікарні, а інший брат Герман покінчив життя самогубством. Він писав «Розбійника», навіть не мріючи що через 77 років цей роман вийде у складі шикарного  двадцятитомного видання, яке продаватимуть в інтернеті за 200 євро, а сам він стане знаковою персоною, на якій літературні критики вправлятимуться у своїй майстерності.



Мо Янь. Фото з сайту vmdaily.ru



Китайський аналог Фейсбуку з Твіттером Weiboбуквально тріщить по швах від гордощів: на момент написання цієї статті під постом Мо Яня, що сповіщає про здобуття ним Нобелівської премії з літератури, залишено вже близько 13 000 000 коментарів. І в цьому немає нічого дивного — вперше за всю історію існування Нобеля літпремію отримав чинний громадянин КНР! Місцеві блогери вже пишуть, що він “урятував” китайську літературу від кризи.

У Weibo не чули про такого



Але далеко не всі в Китаї поділяють такий ентузіазм. Так, Мо Янь має певний міжнародний авторитет, його романи регулярно перекладають англійською мовою, а одне оповідання навіть додали до другого тому двотомної антології сучасної китайської літератури, укладеної Спілкою письменників Піднебесної спеціально для російськомовних читачів, але… на батьківщині його майже не знають. Як написав один користувач Weibo: “Я вперше довідався про ім’я цього письменника з новин. Ніколи не чув, аби хтось його читав. Але кажуть, що як тільки з’явилася ця новина, то всі книжки його негайно продалися. Хіба це не жалюгідно, коли твої твори раптом стають бестселерами лише тому, що їх нагородили іноземні експерти? Нобелівського лауреата спочатку мають визнати у себе на батьківщині”. Втім, чути такі слова досить дивно: хто, як не Янь, був автором роману “Червоний гаолян”, успішно екранізованого у 1988 році режисером Чжаном Імоу? Фільм здобув визнання у всьому світі й отримав багато кінопремій на батьківщині. Всього ж за творами письменника у Китаї поставлено чотири картини.

Але переможців, як-то кажуть, не судять: друкарні шалено женуть твори Яня нечуваними для України тиражами, бо попит набагато перевищує пропозицію. Раніше маловідомий автор стрімко перетворюється на літературного мільярдера. Це досить таки несподівано, бо читати у Китаї не дуже люблять. “Яка ганьба! – пише з цього приводу романіст 老家阁楼. – У країні з населенням 1,3 мільярди книжка з тиражем 50 000 вважається бестселером”. Які ж бестселери читають у Китаї? Хоч як це дивно, там усі захоплені головним Нобелівським конкурентом Яня — Харуки Муракамі. Цей японець без жодного пострілу здолав китайський книжковий ринок. І Гоміньдан би не допоміг.

Мовчи, Гуань, мовчи!



Справжнє ім’я Мо Яня — Гуань Моє, а його літературний псевдонім означає “Мовчи”. Письменник чув це слово дуже часто від свого батька та матері ще з дитинства: так вони попереджали його, що не варто молоти язиком на вулиці, бо скрізь є вуха таємної поліції. Цей острах був цілком зрозумілий: народився письменник у 1955 році, і його дитинство припало на культурну революцію, коли Мао Дзедун втілював у життя свої абсурдні ідеї. Минулого року Янь помстився йому своєрідним чином: приєднався до групи відомих каліграфів, які переписали одну з промов Мао, датовану 1942 роком. Там ішлося про те, що вся культура є лише дрібною деталлю в механізмі комуністичної партії, а тому повинна пропагувати її ідеологію, інакше її позбудуться. Ця акція викликала нечуваний резонанс у китайському інтернеті. Дисидент Ю Джи вирішив, що письменник прославляв Мао, але двозначність цієї акції видно неозброєним оком. Та все ж таки опозиціонером Яня вважати не доводиться: він, як заступник голови державної спілки письменників, приїхав на книжкову ярмарку у Франкфурті, коли влада запроторила за грати літераторів-дисидентів. Пояснив свій вчинок Мо Янь так: “Письменнику варто критикувати суспільство, обурюватися його недолікам та потворності людської природи, але нам не варто обмежуватися єдиною формою критики. Комусь потрібно вийти та погорлати на вулицю, але ми маємо також поважати й тих, хто ховається у своїх кімнатах аби висловитися за допомогою літератури”.


Те, що Нобеля дали саме Яню, свідчить про певний зсув у практиці присудження цієї премії. Раніше, як відомо, її часто давали не лише за літературні, а й за політичні досягнення, аби за допомогою нагороди змінити усталену систему цінностей у тоталітарній країні (Пастернак, Бродський), але Мо Янь від самого початку своєї біографії аж ніяк не відповідає уявленню про типового китайського дисидента.

Школу Янь не закінчив, подався працювати на завод, далі — у Народно-визвольну Армію, де й почав писати перші оповідання. Кар’єра письменника розпочалася в епоху реформ, коли вчорашні партійні фанатики вирішили будувати соціалізм “по-китайські” й Шанхай за лічені роки став нагадувати Нью-Йорк із його символами капіталізму — футуристичними хмарочосами та  величезними будинками фондових бірж. Певно, саме тому проза нового лауреата зовсім не схожа на деталь до партійного механізму. Швидше навпаки: Мао з усією навалою хунвейбінів та червоних агітаторів органічно вписалися у літературний всесвіт письменника.

500 000 ієрогліфів



Перший твір Яня “Злива у весняну ніч” вийшов у 1981 році і не став помітною подією. Далі він створив уже згаданий всесвітньо відомий “Клан Червоного Гаоляну” (1987) — епопею про сільський Китай від 1920-х до 1970-х років, де у спогадах трьох поколінь родини з Шандонгу проходять японське вторгнення, комуністична та культурна революція. Чжан Імоу екранізував лише перші дві частини з п’ятьох, що свідчить про масштабність твору Яня.

Другий його роман “Часникові балади” (1988) зображував повстання селян проти уряду, який не хотів купувати їхній врожай. В романі “Республіка вина” (1992) реальність уперше поступилася химерним фантазіям, а структура розповіді значно ускладнилася. Дія цього твору відбувається в двох паралельних напрямках: у першому детектив розслідує випадки канібалізму на селі, а в другому — автор-початківець Лі Їду листується з уявним Мо Янем, надсилаючи тому свої перші літературні спроби.

Злі язики подейкують, що свого Нобеля Янь отримав не за талант, а за наполегливість. І тут є трохи правди. Свій останній роман “Життя та смерть доконали мене” (2010) Мо Янь написав лише за 42 дні: на традиційному китайському папері письменник зобразив, користуючися тільки пензликом та чорнилом, понад 500 000 ієрогліфів, тому що писання літературного твору на комп’ютері “суттєво обмежує словниковий запас”. У цьому творі колишній землевласник перетворюється на віслюка, який працює на тепер уже колгоспних полях. Він підбирається до двох мулів та пропонує їм поділитися сіном, бо “за комунізму все спільне”. Не дивно, що Яня називають “китайською відповіддю Францу Кафці та Джозефу Хеллєру”.

Китайські галюцинації



Нобелівський комітет відзначив творчість Мо Яня за те, що він “із галюцинаторним реалізмом поєднує народні казки, історію та сучасність”. Буквально наступного дня у Вікіпедії з’явилася стаття “Hallucinatory realism”, яка щодня шалено редагується аматорами й професіоналами. Так, перемога Мо Яня посприяла серед іншого й популяризації раніше маловідомого терміну.

Оксфордський довідник із мистецтва ХХ сторіччя видання 1981 року визначає “галюцинаторний реалізм” як “обережне та точне зображення деталей потойбічної реальності, яке звичайний реалізм оминає, бо вони належать до сфери сну або фантазії”. Цей малозрозумілий термін критики почали використовувати ще років 40 тому, бо їм, мабуть, здалися завузькими рамці його попередника — “магічного реалізму”.

Перше застосування терміну відбулося у 1975 році, коли такий собі Клеменс Хесельхаус написав книжку про життя та творчість німецької поетки ХІХ сторіччя Анете фон Дросте-Хюльсхоф. Але в критичному відгуці про цей твір винахід Хесельхауса назвали “оксюмороном”. Та все ж термін прижився. Вже у 1983 році професор Франкфуртського університету Гете Буркхардт Лінднер написав дисертацію “Галюцинаторний реалізм: Естетика спротиву, блокноти та мертва зона мистецтва Петера Вайса”. Окрім них, до цього напрямку зараховують американську режисерку і киянку за походженням Майю Дерен (Елеонору Деренковську), французького художника та письменника Жана-Тома Унжере, італійського режисера П’єра Паоло Пазоліні, австралійсьокго романіста й двічі Букеровського лауреата Пітера Кері та американського письменника і журналіста Кевіна Бейкера.

Мо Янь

Більшість із цих імен майже нічого не кажуть українському читачеві, але, зважаючи на те, що Вікіпедія далеко не є істиною в останній інстанції, перелік можна розширити за рахунок авторів більш упізнаваних. Наприклад, трилогія Аґоти Кристоф “Товстий зошит” — це явно галюцинаторний реалізм, бо там зображено цілком реалістичні події з історії Угорщини середини ХХ сторіччя, але їх подано крізь призму психічно хворої людини з роздвоєною особистістю. В третьому романі майже вся сюжетна канва складається з низки галюцинацій та хибних спогадів. А головний герой — письменник Лукас-Клаус — навіть дає рецепт “галюцинаторного реалізму”: “Я намагаюся писати, як усе було насправді, але в певний момент оповідь стає нестерпною саме через свою правдивість, і тоді доводиться виправляти… я починаю прикрашати, зображую події не так, як вони відбувалися, а так, як мені б хотілося, аби вони відбулися”. Яскравий приклад “галлюцинаторного реалізму” в український літературі це, безперечно, оповідання Валеріана Підмогильного “Ваня”. Там звичайний сільский хлопчик із буколічної реальності раптово потрапляє у моторошний світ, де єдиним законом є його власна хвора свідомість.

Але чим саме галюцинаторний реалізм відрізняється від магічного? Тут, очевидно, має сенс поглянути на взаємне розташування фантазії та реальності. Макондо Маркеса — це міфічне місто, у якому відбуваються казкові події, що, втім, дуже нагадують реальне життя. Отже, в магічному реалізмі реальність прозирає крізь ширму фантазії. У галюцинаторному реалізмі все справжнє, але раптово трапляються події, що ставлять під сумнів вартість цінностей справжнього світу, перетворюють його декартову усталеність на божевільний релятивізм Ейнштейна і так само раптово зникають, ніби їх і не було.

Оповідання Мо Яня “Тітонькин Диво-ніж” підкреслено реалістичне. Чого варта лише ця цитата: “На думку критика Лі То, який пропрацював, якщо вірити йому на слово, півжиття термообробником, зображення гартування у моєму оповіданні неточне”. Письменник підкресленно аж до смішного намагється бути якомога ближчим до реальності. В одному з буфонадних епізодів було навіть зображено процес перенесення ваги на чоловічому члені, а в іншому Янь розкритикував за нелогічність народну пісню. Але наприкінці оповідання з’являється те, що руйнує всю цю логіку до бісової матері, – бірманський гнучкий ніж. Він тонкий, наче шовк, і вбиває людей, не проливаючи їхньої крові. Цей ніж є частиною образу тітоньки Сунь, і саме завдяки ньому оповідання не перетворюється на нудний перелік пересічних подій, а отримує додатковий вимір. Після смерті тітоньки ніж намагаються вбудувати у вульгарну повсякденну реальність: ним рубають м’ясо та ріжуть овочі на кухні, але швидко розуміють, що він для цього непридатний. Галюцинація, непридатність, марність існують у світі письменника аби наочно продемонструвати його мешканцям відносність їх усталеного побуту. Наш світ, який давно покинули дива, жагуче прагне віднайти їх знову, і книжки Мо Яня вказують йому дорогу.

Українською оповідання Мо Яня можна прочитати тут.

Пошук за тегами:


Take and divide? No more Sharikov!

Whenever I hear about the so-called “welfare-state model”, I always think of Polygraf Polygraphovitch Sharikov. He is a protagonist in Mikhail Bulgakov’s fantastic story The Heart of a Dog. In the early days of the USSR, a professor-surgeon created a hybrid between a dog and a man, which turned into a wild and ignorant lumpen-proletariat called Polygraph Sharikov (Sharik is a typical Russian dog’s name and -ov is a Russian male surname ending). A communist instructed him to study the correspondence between Engels and Kautsky*. When the professor asked him how he liked it, Sharikov answered:

- I don’t agree.

- With whom? With Engels or with Kautsky?

- With both.

- It’s wonderful, by God’s light. But what could you offer from your side?

- What can one offer?.. They write and write… some congress, some Germans… My head is swelling. We should take everything and divide it.

The “take and divide” model was the local USSR embodiment of the “welfare-state” model which began being promoted in 1917. Social equality was reached by the physical elimination of those who did not agree to be equal. A Russian poet called this system “guaranteed poverty”: no starvation, but no prosperity either. It had nothing in common with Bismark’s Sozialstaat or the British and American welfare-state models. As we know, the European systems were based on a fair redistribution of higher taxes.

The percentage of GDP (gross domestic product) allocated to social expenditure. Public domain picture.

But how does it work in modern Ukraine? Wealthy families with 1-2 children pay taxes to give welfare to problematic and poor families. However, the latter freeride on their children’s allowances, spending almost all the money on alcohol. This is especially widespread in little provincial towns where people’s incomes are very low. Children from poor families don’t get decent education and become criminals. In this way the welfare-state leads to a growth in the crime rate. Sounds funny, doesn’t it?

I guess plain redistribution of money between poor people is not enough today, after all it has already deadlocked Ukrainian economics. For a long time our government has subsidized part of the price of natural gas from the state budget. It was mostly a matter of politics, not economics, because high gas prices lead to defeats in elections – and as we know, electoral strategy is decisive in developed countries too. But today we have a real disaster on our hands with our financial system where the state budget deficit has reached the 4 billion euro mark.

But is there a way out? The government and NGOs should find ways to make money available for poor people, but they should distribute it with conditions attached while also empowering the poor to become self-sustainable. One example of such self-empowerment in the Ukraine is the Prosto Neba (Under the Naked Sky) magazine from Lviv city. It is a local periodical that draws attention to the problems of the homeless. The magazine is distributed and sold only by homeless people and half the income earned goes to them.

Volodymyr Hylenko is homeless and he earns money by selling “Prosto Neba” magazine. (Published with kind permission of “Oselya”).

The magazine is only a small part of the “Oselya” (Home) mutual-aid society where homeless people live and work. In 2011 its income was 112.573,5 EURO, 44% of which was earned by the homeless. That’s quite impressive don’t you think?

It’s a pity then that the Ukrainian government is going ahead with its suicidal policy. But hardly surprising: when people depend on the government in power, they will support it come what may, and no matter what criminal shortsightedness it may display.

_______________________________________

*Karl Johann Kautsky (October 16, 1854– October 17, 1938) was a Czech-German philosopher, journalist, and Social Democrat theoretician. Kautsky was recognized as among the most authoritative promulgators of Orthodox Marxism and was called by some the “Pope of Marxism.”


12.11.2012
Олег Шинкаренко, журналіст, письменник, для УП.Життя
Вежа Агбар. Автор фото Ralf Roletschek

Продовження. Читайте також першу частину: La Caixa, або Вкрай суб'єктивні нотатки про Каталонію та другу частину Капці Сальвадора Далі, або Вкрай суб'єктивні нотатки про Каталонію.

Якщо шукати українських аналогій, то Барселона — це такий мікс Києва з Ялтою. Величезне місто з розгалуженою системою метро та довгою набережною із шикарними готелями і спортивними клубами.

Але ця аналогія дуже формальна: Барселона надто велика аби поміститися в уяві та бути викладеною навіть у тисячах слів, тому будь-які її описи приречені на імпресіонізм коротких уривчастих вражень.

Red Cavalry and other stories

Цього разу нашим сусідом по кімнаті був дід з Нової Зеландії на ім'я Френк. Френк читав "Конармію" Бабеля, яка у нього називалася "Red Cavalry and other stories". Ввечері ми розговорилися і він розповів, що мандрує на велосипеді берегом Каталонії, як робив це років 30 тому. Саме заради цієї подорожі він добирався сюди 22 години літаком.

"Мені вже за 70, але я пам'ятаю ці місця такими, якими вони були колись, і тепер хочу подивитися на них знов".

- Ви відчуваєте себе британською колонією? - спитав я Френка.

- У нас всім керує британський губернатор. Не те щоб всім, але коли наш Парламент приймає щось проти Британії або США, то губернатор втручається і накладає вето. Але останній раз таке було років 40 тому.

Вежа Агбар та барахолка

Цей хмарочос дуже схожий на лондонський "огірок" Мері-Екс, але нижчий на 6 поверхів. Та у даному випадку розмір — це не те, що має справжнє значення. На Агбар варто подивитися вночі, бо він обшитий різнокольоровими металічними панелями із майже 4000 світлодіодами.

Спеціальний комп'ютер диригує цією складною конструкцією, і хмарочос сяє 16 мільйонами відтінків кольорів.

Одразу біля Агбару знаходиться Пласа де лес Глорієс. Колись це був дуже бідний район із купами сміття, зруйнованими дорогами та трущобами. Тепер від усього цього на згадку залишилася тільки барахолка. Тут з ранку до ночі чутно вигуки торговців "Уно еуро! Уно еуро!"

Більшість товарів на барахолці і справді продають за один євро, а всі інші — у 2-3 рази дешевше, ніж у магазинах центру міста. Гори піратських DVD, компакт-дисків та старовинних платівок, вміст шухляд давно померлих барселонських бабусь, гори секонд-хенду, гумові китайські капці, підручники з каталонської мови 100-річної давнини, тижневики 1945 року... тут можна побачити та почути все — навіть український суржик та матюки.

Але із почуття справедливості та патріотизму додам, що київська барахолка на Петрівці все ж таки значно більша та вражаюча.

Метро

Барселонський метрополітен почали будувати у 1924 році, і на сьогодні він складається з 9 гілок та 209 станцій. Проїзд коштує 2 євро, але можна купити проїзний на 10 поїздок за 10 євро. Переходи поміж станціями страшенно незручні, довгі і нагадують задушливі вузькі лабіринти, де натовпи людей рухаються один одному назустріч.

Часто там можна зустріти музикантів із звукопідсилюючою апаратурою та іноді дуже екзотичними піснями. Страшенно задушливо також і на самих станціях. Втім, всередині вагонів повітря добре кондиціоновано. Всі вагони поєднані поміж собою в один довгий простір, що вигинається на місцях стику. Якщо вийти на станції "Барселонета", то можна потрапити на головний міський пляж.

Пляж Барселонета

Втім, до пляжу від метро ще треба пройтися хвилин двадцять повз безкінечні ресторани, куди вас неодмінно будуть запрошувати (та ще й російською мовою) скуштувати паелью. Але зупинятися не раджу, краще поквапитися до берегу, де вже грають "Buenas Costumbres" (гарні манери) — барселонський ансамбль ексцентричного джазу та шансону.

Дорогою ви можете помітити дивовижне для нас явище: в Каталонії замість горобців — зелені папужки. Вони живуть на верхівках пальм та спускаються лише за тим, аби у теплій компанії голубів подзьобати, що підкинуть перехожі.

Середземне море у вересні тепле та спокійне. Кожні три хвилини з-за обрію виринає літак, на мить ховається за скляною громадиною готелю W та сідає в аеропорті Барселони.

11 вересня

Нам пощастило опинитися у Барселоні саме у цей день, коли раз на рік каталонці виходять на вулиці аби загорнутися у національні прапори та з ранку до ночі вигукувати "Ara republica Catalana!" (Незалежна Каталонія вже сьогодні!)

Виглядають вони досить агресивно, але мене весь час не залишало враження якогось маскараду, доки ввечері ми не опинился на мітингу протесту. Там було декілька тисяч людей, у повітрі баражувало три-чотири поліцейських ґвинтокрила — і вся охорона. У якийсь момент зі сцени почали виголошувати привітання каталонцям від народів світу.

Вийшов росіянин і сказав приблизно таке: "Я слишал, как ви говорить, что ми хочЕм вашей поддержки за независимОсть! Весь рюськи народ подерживАет желание Каталуния к разделению. Свобода Республика Каталуния уже сегодния!" Дивно, що у цей час все місто зазвичай вщент переповнене росіянами, але для такого важливого виступу організаторам не вдалося знайти жодного справжнього.

Я розгорнув святковий спецвипуск газети лівих республіканців "La Humanitat" і одразу відчув, що ця партія заробляє на каталонському націоналізмі певний політичний капітал, хоча й має у місцевому парламенті всього 10 із 135 місць. У 1931 році Esquerra Republicana de Catalunya (ERC) проголосила незалежність республіки від Іспанії, але свято тривало недовго.

Після перемоги у громадянській війні Франко за допомогою нацистів схопив та стратив її лідера, а саму партію заборонив. Сьогодні ліві ідеї знов популярні, але більшість мандатів у нижній палаті належить депутатам від Народної партії та Іспанської соціалістичної робочої партії, які зовсім не переймаються каталонськими мріями. Генеральний секретар ERC, харизматична Марта Ровіра каже: "Проведення виборів в Каталонії має сенс лише у тому випадку, коли партії, що пройдуть до парламенту, сформують уряд, головною задачею якого стане проголошення незалежності".

Біля Будинку Міла (цей шедевр Гауді барселонці прозвали "La Pedrera" - каменярня за характерний зовнішній вигляд) активісти ERC дали нам по величезній жовтій картонній долоні із написом "Незалежність. Республіка Каталана вже сьогодні". Цим треба було махати та вигукувати лозунги. Ну що ж, принаймні, це значно краще, ніж бомби басків!

Останній день у Жироні був дощовий. Ми заблукали у новій частині і марно питали поодиноких перехожих "Where is Onyar river?" - ніхто з них не розумів англійської і ніяк не міг второпати, що ж нам потрібно.

Нарешті ми знайшли наш хостел та сіли біля вікна на виході спостерігати за потоками води, що змивали залишки агітації за незалежність Каталонії. Я виклав з магнітних пластикових літер слово "Ukraine".


поезія відрізняє мавпу від чоловіка.
вона відрізняє її від чоловіка середнього віку.
від чоловіка, який в метро розгорнув газету.
чоловіка, який у портфелі сховав котлету.

відрізнити мавпу від нього не дуже важко.
втім, поезія не звикла працювати тяжко.
гра словами, мінлива сенсів обгортка,
і ось на повну коробку вже схожа пуста коробка.  


25.10.2012
Олег Шинкаренко, журналіст, письменник, для УП.Життя
Усі фото автора

Продовження. Читайте також першу частину: La Caixa, або Вкрай суб'єктивні нотатки про Каталонію

Дістатися до Фігейроса з Жирони можна залізницею за півгодини та 5 євро. Весь час за вікном проноситимуться на швидкості понад 150 кілометрів на годину гарні каталонські краєвиди із виноградниками та Піренеями на дальньому тлі.

Виноградники тут, до речі, особливі: їх вирощують лише на декілька сантиметрів над рівнем землі, аби не пошкодив північний вітер. От вже 28-ий рік на початку вересня у Фігейросі проходить Фестиваль вин Емпорди.

Прямо у центрі міста на Рамблі встановлюють намети, куди винороби з усієї Каталонії звозять тисячі пляшок рожевих, червоних та білих вин. Бокал із спеціальним маркуванням за 10 євро дає право перепробувати все і в будь-якій кількості. Місцеве ж солодке вино із специфічним присмаком називається garnacha del Empordà.

Фігейрос — містечко маленьке: від вокзалу до центру — всього 15 хвилин пішки. Прямо на вокзалі безкоштовно роздають карту, тож заблукати майже неможливо. Дорогою до центру ви обовязково проходитимете Пласа Каталунья з її вражаючим критим ринком: на жаль, він збирається лише раз на тиждень, всі інші дні доведеться купувати їжу в супермаркетах або ресторанах.

Прямо перед естакадою ринку стоїть цікава скульптура барселонського художника Мерсе Ріба — це Святий Георгій та Змій (Sant Jordi i el Drac). Але це зовсім не той Георгій Переможець, що зображений на гербі Москви, не воїн в обладунку на коні, який агресивно проштрикує списом нещасну рептилію, символізуючи непереможну силу російського важкоозброєного православ'я.

Ріба зобразив Георгія оголеним "аби уникнути асоціацій з будь-якими соціальними та культурними групами, а також історичними періодами". Крім того, Святий Георгій у Фігейросі однією рукою обережно притримує гостре лезо меча, бо розуміє, що Змій — насправді частина його самого. Вбити його — означає знищити в собі все найгірше, і таким чином — порушити баланс, а це може призвести до руйнування особистості.

Сутичка ще не почалася, і невідомо, чи почнеться взагалі, але напруження триває, і завдяки цьому, на думку скульптора, людство просувається вперед.

Еспадрільї Сальвадора Далі

Більшість недорогих готелів Фігейроса знаходяться якраз у центрі, поруч з Музеєм Сальвадора Далі. Цей художник вже декілька десятків років по своїй смерті годує все місто. Натовпи охочих подивитися на витвори його уяви з'їжджаються з усього світу.

У вересні черга до Музею, як до Мавзолею Леніна в часи недорозвиненого соціалізму, тому він починає працювати без вихідних. Кожен турист залишає тут 12 євро за вхід та мінімум 10 євро за сувеніри. На Далі роблять гроші всі, навіть таким безсоромним шляхом, як цей власник маленької крамнички на Carrer de la Jonquera.

Втім, насправді, колекція цього музею не варта такої пильної уваги. Здебільшого вона являє собою колекцію старих і вкритих пилом дешевих атракціонів.

На початку своєї кар'єри Далі був непоганим художником, але сюреалізм завів його на хибний шлях дешевої слави та швидких грошей. Найгірше, що сам він був дуже далекою від ідеології сюрреалізму людиною та використовував його з метою самозбагачення, за що й отримав від засновника течії Андре Бретона прізвисько Avida Dollars (Жадібний до долларів).

"Ні для кого не секрет, що сюрреалізм оголосив своїм принципом абсолютний бунт, безмежну непокору і узаконену диверсію, покладаючись на одне лише насильство. Найпростіший сюрреалістичний акт полягає в тому, щоб вийти на вулицю з револьвером у руці і стріляти в натовп, доки вистачить сил", - писав Бретон.

Керуючися цим принципом, до сюрреалістів можна записати Андерса Брейвіка, Pussy Riot та FEMEN. Сюрреалізм — це коли тобі 20-25, ти сліпо віриш у свої (а то й чужі) абсурдні принципи і не визнаєш ніяких компромісів. Таке швидко минає.

Але насправді сам Бретон не був таким радикальним, як писав про те у своїх прокламаціях: він швидше закликав до справжнього бунту, сподіваючися, що сам факт заклику призведе до якихось неймовірних зрушень у мистецтві. І ці зрушення відбулися, хоча й несподівано для самого Бретона - найпомітнішим серед них став саме Далі, якого метр так зневажав.

В одному з залів музею є композиція Далі, рама якої викладена мотузяними сандалетами "еспадрільями". Художник спеціально сфотографувався в цих еспадрільях, і тепер його фото прикрашає одну з сабатерій — взуттєву крамничку, де їх можна купити за 20 євро. Так Далі перетворив абсолютний бунт на зручний лейбл, який можна наліпити навіть на капці.

На що справді варто звернути увагу у Фігейросі, так це на кахельну віршовану рекламу.

Підпис: "Ця дама знайде собі пару, бо все завжди купує в "Клара" 
Підпис: "EMI — це книгарня-клас, щодня нові книжки для вас" 

Та на графіті. Як бачите, без Далі й тут не обійшлося.

Неподалік від цієї стіни знаходиться абсолютно кругла Пласа Жоан Тутау і Вергес. Тут є великий супермаркет і п'ятеро чавунних дверей. Це концептуальна скульптура художника Кіма Домене "Les Portes".

Двері символізують собою одночасно п'ять континентів, п'ять мов, якими розмовляють у місті та відкритість Фігейроса для емігрантів та гостей. Після встановлення художник дозволив мешканцям сусіднього будинку розмалювати двері, як їм заманеться. Всю композицію поєднує металева стежка, на якій викарбуваний вірш каталонського поета Мігеля Марті і Поля, присвячений ідентичності.

Серед туристичних цікавинок пропонують подивитися також замок-фортецю Сан Феран (Castillo de San Ferran). Він був побудований у XVIII сторіччі для захисту Іспанії у війнах з Францією, але, після довгої облоги, таки був взятий військами Наполеона. Кажуть, що у 1925 році тут служив... так, знов цей Далі.

Прогулюючись центром біля Рамбли та Пласа Каталунія, ми несподівано побачили похоронну процесію із труною. Потім стало ясно, що це — демонстрація. Я запам'ятав цей напис на плакаті і незабаром побачив його знов на балконі одного з будинків: "Скільки ще потрібно смертей для поділу N-ІІ?"

Виявилося, що каталонський націоналізм тут ні до чого. N-ІІ — це дуже небезпечна негабаритна місцева дорога, де часто відбуваються лобові зіткнення, коли машини виїжджають на зустрічну колію.

Місцеві політики швидко скористалися цієї можливістю, аби звинуватити у всьому Мадрид: іспанський уряд не дає гроші на поділ дороги, але натомість вимагає від нас сплачувати величезні податки. Цей плакат повісив на вулиці навіть президент.



18.10.2012
Олег Шинкаренко, журналіст, письменник, для УП.Життя

Наш літак приземлився у Жироні пізно вночі. Про те, що ми опинилися у ЄС красномовно свідчив дефібрилятор для громадського користування, встановлений прямо у залі аеропорту на виході. Ця штука дуже нагадувала банкомат, можливо, тому нею зацікавилося непосідливе каталонське дівчисько.

Ще хвилину тому воно, засідлавши загривок свого хлопця, ганяло його від каварні до "La Caixa". Це було перше каталанське слово, яке я вивчив. Читається воно як "Кешьа",  значить буквально "коробка", але перекладається здебільшого як "каса" чи "банк". Його іспанський аналог "Caja" читається "каха", але місцеві дуже недовірливо ставляться до перетікання каталонських грошей у Мадрид :)

Найшвидший і найдешевший спосіб дістатися до міста з аеропорту — автобус. Коштує це півгодинне задоволення 2,65 євро, рейси курсують регулярно аж до півночі. З автовокзалу до свого хостелу ми взяли таксі.

- Скільки до Пласа Каталунія? - спитав я у водія.

- Рахую не я, а лічильник, - відповів він ображено.

Як тільки ми сіли та повантажили речі, лічильник вже показував 1,5 євро. Водій одразу додав до цієї суми ще 4,5. Поки ми їхали, наклацало десь 3,5. Потім ми виявили, що від автовокзалу до нашого житла 10 хвилин пішки, але, звісно, вночі та без карти — краще вже таксі.

Хостел був прекрасний — у самому центрі міста, на березі річки Онья (Onyar), ввечері можна було забиратися на дах над четвертим поверхом та пити каву, милуючись Муральєю (величезна середньовічна стіна), що оперезувала стару частину міста. Стіни всього хостелу розписані величезними графічним роботами та висловлюваннями барселонської концептуальної художниці Сандри Марч (Sandra March), присвяченими темі сну та сплячих людей.

Підпис до малюнку означає "Коли я сплю, я бачу ясно". 

Вранці ми прокинулися та побачили хлопця, який сидів на ліжку, тупо дивлячися в екран монітора. Поруч лежав диск з голівудським блокбастером. На ногах у хлопця були теплі шкарпетки та китайські гумові капці.

"Так це ж Сергійко з Троєщини! Викапаний! - подумалося мені. - Ми з ним колись там квартиру знімали".

Виявилося, що хлопця насправді звали Марк, він приїхав з Бельгії і, окрім англійської, розмовляв лише фламандською мовою. "Коли говорять французькою, я взагалі нічого не розумію", - сказав він мені. Марк був досить специфічним туристом: вдень він дивився американські фільми в номері та каталонське ТБ у холі на першому поверсі, а пізно ввечері — виходив гуляти до міста. Сподіваюся, він не накидався з виделкою на перехожих.

No Fiscal! No Social!

Жирона трохи нагадує Венецію, бо Онья омиває просто перші поверхи будинків, і через кожні два-три квартали влаштовані невеличкі мости для переходу на інший бік. Якщо встати на міст, то можна побачити краєвид, який Гугл видає одразу на слово "Girona".

Раніше під час дощів річка розливалася. У 1962 році розливом затопило всю центральну частину міста аж до другого поверху. Тоді Онья розділили на канали, але вийшла інша неприємність: за квартал від центру проти течії русло раптово міліє і через нього можна легко переступити.

Одразу за Пласа Каталунія, де ми жили, починалася нова частина міста, топографія якої промовисто вказувала на головних героїв каталонської історії: від короля Якова Першого Арагонського (або як тут кажуть "Жаума"), фундатора державності та діяча Реконкісти, аж до Сальвадора Далі — за іронією долі на площі його імені знаходиться найбільший у місті супермаркет.

Саме в новій частині міста ми відчули наближення 11 вересня (Diada Nacional de Catalunya)  - національного свята Женералітату Каталонії. В цей день майже 300 років тому каталанські війська зазнали поразки після 14-тимісячної облоги Барселони у війні між Габсбургами та Бурбонами за Іспанський Спадок.

Каталонці воювали за Габсбургів, бо вони обіцяли зберегти їх мову. Ця війна поклала край сподіванням Каталонії на державність. Під час диктатури Франко це свято було заборонене. Кажуть, що навіть за вживання каталонської мови тоді запросто могли кинути до буцегарні. Але ж і цікавий був обраний історичний епізод для створення національної самоідентифікації!

Уявіть собі, що національне свято України відзначається, наприклад, 26 січня — у річницю поразки українців в бою під Крутами. Або, і це більш точна аналогія, 22 липня — день поразки дивізії Ваффен СС "Галичина" у бою під Бродами.

Коли я побачив на бетоні набережної висохлого Онья напис "Independencia I Socialisme", то зрозумів, що свято наближається. Трохи далі ми побачили перші плакати, що зображували гарну та вольову каталонку із національним прапором та закликами "No Fiscal! No Social!" - ("Ані податків, ані соцзабезпечення!" - мається на увазі, що місцеві не хочуть платити ці гроші у Мадрид).

Вже у хостелі я спитав дівчину на ресепшені, що саме заважає, на її думку, Каталонії відділитися від Іспанії.

- Скільки людей підтримує цю ідею на референдумі?

- Ви що! Який референдум? Мадрид ніколи не дозволить нам провести такий референдум.

- Але наскільки реальною взагалі є ця ідея? От, наприклад, Еускарія, країна Басків, багато років вела терористичну війну, аби позбутися влади Мадриду, і нічого з того не вийшло. А ви ж не збираєтеся жбурляти бомби в іспанців?

- Ні. Я не знаю, що робити. Відділитися хоче ще й Галісія, але ми не схильні до тероризму. Є, мабуть, якийсь інший шлях.

Риючися у купі старих DVD на розпродажі, я знайшов фільм про терористів Басконії. Він був виключно еускарською мовою, що нараховує сьогодні близько 800 тисяч носіїв, які мешкають переважно в Еускарії. З таким самим успіхом вони могли б продавати касетну бомбу.

Вздовж Муральї

Найкращий шлях, аби подивитися стару частину міста, починається біля підніжжя Муральї. Якщо зійти на неї сходами біля бомбосховища часів Громадянської війни, то можна побачити вражаючі панорами міста із Піренеями на дальному тлі.

Спуститися з Муральї варто біля бібліотеки Старого Кварталу Університету Жирони. Там можна відпочити в абетковому садочку та побачити, як на навчання приїжджають на моторолерах студентки: вони так і заходять до аудиторій — з величезними шлемами в руках. На стіні університету ми побачили ще один місцевий артефакт. Цей напис каталанською означає: "Геть у відставку фашиста-терориста Феліпа Пуіга!"

Пуіг - міністр внутрішніх справ Женералітата Каталонія. На одному з сайтів лівих активістів його називають "психопатом" та "вірним послідовником традицій КДБ" за те, що, зокрема, він створив урядовий інтернет-сайт, де запропонував громадянам "доносити" на активістів протестних рухів.

Протестують в Каталонії взагалі дуже багато. Не встигнеш пройти декілька кроків, і ось тобі — наліпка з черговим закликом: "Скорочення видатків на освіту руйнує майбутнє наших дітей" чи "Іноді є тільки одна альтернатива: або спрацює, або кінець". Але все це мало помічають туристи, які здебільшого фотографуються на тлі давніх вузьких вуличок, їдять паелью (рис з овочами та м'ясом) та купують сувеніри. Для них тут існують інші написи типу: "Дитина псує, тато платить".

До речі, харчуватися паельєю я би не радив: лише обід на двох коштуватиме мінімум 20 євро. В хостелах зазвичай є прекрасна кухня з холодильником, пічкою та "Common Shelf" - так називається склад рису, макаронів, солі та спецій для спільного та безкоштовного користування

До цього варто прикупити на ринку свіжої риби, хамону (типово каталанське блюдо — сиров'ялена свиняча нога), песто, твердого сиру, солодкого перцю, лимонів, оливок, динь, винограду, персиків, неймовірно смачних свіжих багетів та готувати для себе самостійно. Ми ні в чому собі не відмовляли, витрачаючи на продукти до 10-15 євро щодня на двох! 

Окремо варто згадати також про сувеніри. Варто купити листівку з видами міста та надіслати її з поштамту (біля Пласа де ла Індепенденсія) додому чи друзям лише заради задоволення побачити чудові каталонські марки. На пошті майже ніхто не розуміє англійську, і я довго намагався майже на пальцях пояснити, що ж саме мені треба. Потім вони нарешті знайшли англомовну співробітницю, і вона сказала мені, що той тип конвертів, яких вони не мають, можна купити через дорогу в тютюновій крамничці. "Конверт" каталонською "sobre".

(До речі, будьте готові до того, що англійську в Каталонії розуміють погано, зате, через близкість до Франції, багато хто говорить французькою. Пам'ятаю, як служниця на ресепшені у Фігейросі намагалася пояснити мені, що у Барселоні треба пильно дивитися за своїми речами.

- Beaucoup de voleurs? (Багато злодіїв? ) - пригадав я свою шкільну французьку.

- Si, si! Beaucoup de voleurs!* (Так, так! Багато злодіїв, (фр) - зраділа вона, почувши знайомі слова.

Але я не раджу вам купувати листівки виключно у крамницях для туристів. Недалеко від мосту Понт де Педра є букіністичний магазинчик з величезним вибором старовинних листівок — мабуть, декілька тисяч штук! Деяким з них понад сто років, а коштують — від 5 центів за штуку. Роздивляючись фоліанти, якими майже до даху завалена ця крамниця, я вперше пожалкував, що не знаю іспанської мови.



Олег Шинкаренко, письменник, журналіст, блогер, для УП.Життя
В останньому перекладі українською есеїв Вальтера Беньяміна ("Щодо критики насильства", Грані-Т, 2012) нарешті з'явилася його промова "Автор як виробник", яку він прочитав в інституті вивчення фашизму у Парижі 27 квітня 1934 року.
Ця промова є дуже показовою і важливою у розумінні прикрої помилки, якої припускалися раніше та продовжують затято триматися й сьогодні ліві інтелектуали. Ця помилка, на мою думку, виникла лише тому, що наявні на початку сторіччя відомості про людську природу були ще вкрай суперечливими.
Відтак значна частина мислителів вважала, буцімто психологія людини залежить від її походження. Це прямий висновок з дуже відомого та сумнівного висловлювання з передмови до "Критики політичної економії" Карла Маркса. Так-так — це те саме "Буття визначає свідомість".
Тобто, навколишнє середовище, люди та стиль життя формують свідомість людини. Звісно, буття є необхідним чинником для формування свідомості, але воно не є достатнім для цього. І з плином часу, а особливо, коли наприкінці ХХ сторіччя стався воістину катастрофічний інформаційний вибух, частка буття у свідомості дещо зменшилася, хоча й не можна сказати ще напевно наскільки.
Сказати можна лише, що не існує прямої залежності між походженням людини та станом її свідомості, який охоплює її смаки, переконання та бажання.
Здається, будь-який лівий інтелектуал схильний перебільшувати роль пролетаріату (або ж робочого класу) у суспільних відносинах, не уникнув цієї долі і Беньямін. Він починає свою промову з цитати такого собі Рамона Фернандеса: "Йдеться про те, щоб перетягти інтелектуалів на бік робітничого класу, змусивши їх усвідомити тотожність їхніх духовних учинків з їхньою долею виробників".
Цікаво, що у промові Беньяміна йдеться саме про письменників, але починає він її цитатою про інтелектуалів, тобто людей розумової праці, які беруть активну участь у політичному житті. Це значить, що він вважає письменників відпочатково політично ангажованими. Ось лише декілька цитат: "Поет... має прислужитися своєю активністю... Буржуазний письменник... працює на службі певних класових інтересів... Письменник прогресивного типу... спрямовує свою діяльність на те, що є корисне для пролетаріату в класовій боротьбі".
У ті далекі часи медіа були надто повільними, примітивними та зіпсованими цензурою і пропагандою, інакше б Беньямін знав, що саме 1934 року російський поет Данііл Хармс нещодавно відбув своє заслання у Курську саме за те, що, на думку таємної поліції, він не спрямовував свою творчість на користь пролетаріату.
А вже наступного року український письменник Валеріан Підмогильний визнав, що належав до "групи письменників-націоналістів з терористичними настроями у ставленні до вождів партії".
Не знаючи всього цього, Беньямін наївно наводить приклад радянського "дійового" письменника Сергія Третьякова для ілюстрації свого твердження, що "правильна політична тенденція і прогресивна літературна техніка завжди й за будь-яких обставин перебувають у функціональній залежності".
Третьяков вважає, що місія дійового письменника на відміну від оповідного, не повідомляти, а боротися. "Коли 1928 року, - пише Беньямін, - в епоху тотальної колективізації сільського господарства, було проголошено гасло "Письменників у колгоспи!", Третьяков поїхав у комуну "Комуністичний маяк" де, зокрема, "скликав масові мітинги" та "переконував одноосібників вступати до колгоспів".
Звісно, Беньямін не міг знати про те, що всього лише через три роки після прочитання його лекції у Парижі Третьякова розстріляють як японського шпигуна. Цікаво, що пісні на слова Третьякова виконувалися та друкувалися після його загибелі з приміткою "слова народні". Мабуть, варто тут згадати, як показовий приклад "прогресивної літературної техніки" фінальну пісню кінофільму "Пісня про героїв" (режисер — знаний лівий інтелектуал, що поклав свій великий талант на олтар класової боротьби — Йорис Івенс).
Урал, Урал - Магнитная гора,
Урал, Урал - пустынные ветра,
Но партия сказала: Здесь встать! Здесь встать!
И комсомол ответил: Все по местам!
Мы тронулись, мы двинулись
Кочевники, охотники,
Погонщики, колхозники,
Ударный строй...
Урал, Урал - бурливая река,
Урал, Урал - сильна и глубока,
Но партия сказала: Дать ток! Дать ток!
И комсомол ответил: В кратчайший срок!
До цього слід додати, що Третьяков не завжди писав такі примітивно "прогресивні" тексти. На початку своєї літературної кар'єри він був членом групи егофутуристів "Мезонін поезії", Мейерхольд та Ейзенштейн ставили його п'єси, він викладав російську літературу у Пекінському університеті, був одним з фундаторів групи "Леф" та товаришував з Бертольдом Брехтом.
Що ж сталося? Чому ж реальне втілення теорій Беньяміна, яке відбувалося практично одночасно з їх виникненням в його голові, було таким у кращому разі жалюгідним, а у гіршому — трагічним? Чому гора соціалістичного реалізму, хвалу якій так старанно виспівував та високу місію якої так ретельно обґрунтовував філософ, народила мишу?
На мій погляд, кабінетні теорії Беньяміна виглядають такими недолугими та далекими від реального життя лише тому, що вони виникли та розвивалися у тепличних умовах західної демократії.
Мислитель просто не міг собі навіть уявити наслідків від втілення його думки про те, що "політична тенденція, хоч би якою революційною вона видавалася, справляє контрреволюційний вплив доти, доки письменник керується лише своїм напрямом думок, але як виробник не переймається своєю солідарністю з пролетаріатом".
Він не знав того, що відбувається в СРСР, інакше ні за яких умов не зміг би написати, що "радянська держава... ставить перед ним (поетом — О.Ш.) такі завдання, які не дозволяють йому демонструвати давно сфальшоване багатство творчої особистості в нових шедеврах".
Як відомо радянська влада Чехословаччини насильно заслала письменника Богуміла Грабала на металургійний завод, де він з ранку до ночі сортував брухт, аби не було зайвого часу "демонструвати давно сфальшоване багатство творчої особистості". Варто тут пригадати також і культурну революцію в Китаї, де ідеї, що схвалював та пропагував Беньямін, втілювалися із особливим завзяттям.
Але недостатня поінформованість впливала на хід думок філософа лише частково. Багато західних лівих, навіть після відвідин СРСР продовжували перебувати у полоні власних ілюзій. Суть їх помилки полягала в основі теорії марксизму, який стверджував залежність свідомості людини від її буття. Звідси Беньямін та інші ліві мислителі цілком слушно робили висновок, буцімто буржуазія має свідомість буржуазну і потребує, відповідно, буржуазної літератури, яка задовольнить її буржуазні смаки, а робітники мають свідомість пролетарську, тому їх смаки потрбують особливої пролетарської літератури. І різниця поміж буржуазною та пролетарською літературою проведена Беньяміном дуже чітко: перша — розважає, друга — кличе до класової боротьби.
Політична історія ХХ сторіччя показала, що сама концепція класової боротьби є помилковою. Радянські ідеологи марксизму-ленінізму через 30 років після лекції Беньяміна, про яку йде мова, проголосили, що "класова боротьба — це процес мирного змагання соціалістичної та капіталістичної систем. В ході цього змагання вирішується питання про те, яка саме система переможе".
Сьогодні, після мирного саморуйнування Соцтабору, ми можемо спостерігати так звану "класову боротьбу" лише на прикладі співіснування Південної та Північної Кореї. Саме у Північній Кореї нещодавно з'явилося наочне пояснення того, чому класова теорія мистецтва, яку Беньямін намагався захистити та обґрунтувати у своїй лекції, насправді повністю безпідставна.
Це квінтет північнокорейських баяністів, що виконує таку солодку та контр-революційну буржуазну мелодію "Take on Me" групи "A- Ha".





Багато хто підозрював це раніше, але сьогодні майже ні в кого не лишилося жодних сумнівів, що робітники, пролетарі... як би їх не називали, мають цілком буржуазну свідомість та смаки. Вони не хочуть поринати ні у вир класової боротьби, ні в будь-який інший. Вони хочуть розважатися.


До речі, дуже цікава ідея. Ніхто досі цим не займався, а варто було давно. Я неодноразово чув, що Росія витрачає мільйони доларів на дестабілізацію ситуації в Україні з метою знищити українську державність. А от хто ці гроші отримує? Автори цього сайту зробили припущення. Навіть якщо не все там правда, то сам перелік - просто вражає!

агенти


На знімальну групу телеканалу ТВі сьогодні здійснив напад відомий французький ресторатор Ерве Бурдон. Він перешкоджав нашій законній професійній діяльності, розтрощив камеру телеканалу, схопив мого оператора Антона Пузаня і не відпускав, допоки на місце події не прибули представники МВС. А все тому, що ми взялися знімати "господарювання" пана Бурдона в одній із хрущівок на Печерську, де він якраз
запускає в експлуатацію новий заклад харчування. Ресторація, що отримає назву "Гірчичне зернятко", займає 1 поверх. В дворі будівлі встановлено промислових масштабів витяжки. Окрім сморідних атак жителі будинку стали заручниками квартирних злодіїв, котрі без проблем дістаються їхніх помешкань - залізти в квартиру на 2 поверсі через гігантські повітряпроводи надзвичайно просто. А ще, для того, щоб платоспроможна публіка без проблем могла припаркуватися біля нового ресторану, поблизу зазначеного будинку почали активно знищувати 60-літню каштанову алею. Дерева гинуть на очах - невідомі покидьки поливають їх агресивними хімічними сполуками. Мені уже вдалося дізнатися про те, які відомі люди з не менш відомими покровителями є хазяїнами ресторану, котрий зовсім скоро буде введено в експлуатацію. Про це - дивіться в "Знаку оклику" після нашого повернення з ефірної відпустки. А поки що хотілося б з"ясувати інформацію про нашого сьогоднішнього кривдника Ерве Бурбона. В мережі він згадується як "бренд-шеф 1+1" і людина, що "готувала сніданки на одному з центральних каналів". Друзі, якщо маєте чим поділитися про цього кухаря бійцівської породи - не мовчіть. Цей покидьок сам склав собі репутацію.
538983_2350391776244_726054807_n

Я в дитинстві мріяв про таку кількість масштабних моделей. 1:43 - мрія десятирічного колекціонера. Але мало людей мають бажання у дорослому віці втілювати свої дитячі мрії. 

1

2

3

4

5


Під час чергової 'Відкритої розмови' силовики озвучили результати розслідування: факт побиття фотокореспондента інтернет-видання Tochka.net мав місце, а перешкоджання журналістській діяльності не було.



"Генпрокуратура погоджується з рішенням прокуратури району, що немає складу злочину по 171-ій статті", - сказав заступник генпрокурора Віктор Занфіров під час засідання Міжвідомчої робочої групи з аналізу стану додержання законодавства про свободу слова та захист прав журналістів, яке відбулося 30 липня 2012 року. На попепредньому засіданні було обіцяно, що наступного разу по цій справі буде оголошено результати розслідування.

Ми публікуємо фрагменти засідання, коли йшлося про ситуацію із побиттям фотокореспондента інтернет-видання Tochka.net Віталія Лазебника. Повну версію невдовзі зможете побачити на "ВідеоТеЦі".



Телекритика-ВідеоТеКа

555
Адвоката Олега Веремеєнко, який приїхав до міліції до затриманих під час з'їзду Партії регіонів, жорстоко побили.
Про це "Українській правді" повідомив адвокат Веремієнко Віталій Сердюк.
"При наданні правової допомоги громадянам у Дніпровському райвідділі міліції було скоєно зухвалий напад співробітниками Дніпровського управління міліції на адвоката Олега Веремєєнко", - розповів він.
"При спробі дізнатися ПІБ та посади співробітників міліції чергової частини управління, при багато чисельних свідках і журналістах, адвокат був втягнутий силою у віконце чергової частини, після чого два співробітники міліції, утримуючи його за волосся почали наносити удари, зокрема, у скроню, намагалися надіти наручники, били головою об стовп", - уточнив адвокат.
Веремєєнку була викликана "швидка допомога".


Начальник ЖЕКу Дніпровського району Ганна Найдьонова у середу облила водою і побила журналістку Тетяну Цінкевич.

Про це Цінкевич повідомила у коментарі "Українській правді".

"Я прийшла в ЖЕК, щоб дізнатися про систему оплати за воду. Виявилося, що я помилилася адресою, мій будинок обслуговує інший ЖЕК.

"Коли попросила директора підказати до кого звернутися за допомогою, то вона сказала мені вийти, ні то вона встане і тоді мені буде погано", - розповіла Цінкевич.

За її словами, працівниця ЖЕКу спочатку попросила дівчину не відволікати її, а коли Цинкевич попросила порадити до кого звернутися з цим питанням, жінка взяла склянку з водою, яка стояла на столі, і вилила на дівчину.

За її словами, начальниця ще і штовхнула її на підлогу і декілька разів вдарила.

Такі синці залишилися на тілі дівчини після зустрічі з начальницею ЖЕКа

"Вона мені роздерла лікоть, а коли збила на землю, то почала топтатися по мені каблуками. За цим всім стежили її колеги, які були в кабінеті. Коли я сказала, що викличу міліцію, то директор пояснила, що її працівники, так само будуть на її боці", - поскаржилася вона.

За словами дівчини, потім начальниця викликала дільничого.

"Вона викликала дільничого, вони сиділи і розмовляли у неї в кабінеті. Видно були, що вони знайомі. Потім він вийшов і сказав писати пояснення", - розповіла Цінкевич.

"А тепер з'ясувалося, що це все у міліції виглядає так, наче це я її побила", - додала вона.

За її словами, вона зняла побої і у п'ятницю подала заяву про побиття працівницею ЖЕКу.

Українська правда




Відомий німецький фотограф з українським корінням розповідає, чому він почав знімати потворну реальність на вулицях міст.



Він не любить постановочне фото і під час зйомок іноді переслідує своїх персонажів, аби спіймати потрібні кадри. Цовнір переслідує реальність скрізь, і йому це вдається.

Інтерв'ю відбулося за сприяння Центру візуальної культури, який організував виставку Мірона Цовніра в рамках проекту "Образ у темряві: сучасна критична фотографія" паралельної виставкової програми Першої Київської бієнале сучасного мистецтва "Арсенале 2012".


Героїчна та цілеспрямована Наталя Соколенко та багато інших діячів ранку 19 липня на ВідеоТеЦі-Телекритиці у новому блокбастері Олега Шинкаренка "ГПУ замінувала МЧС, або Забабаха на Різницькій"

Sokolenko
Zababaha


Профіль

singing_foot
Олег Шинкаренко
Кагарлик




Map
Анализ сайта в поисковиках







UA TOP Bloggers

Останній місяць

June 2013
S M T W T F S
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Підписка

RSS Atom
Powered by LiveJournal.com
Designed by Lilia Ahner