Як Герой поборює Зло в різних традиціях


Романтична традиція:

Самотній Герой Вічно Бореться зі Злом і Завжди Перемагає Його.

Реалістична традиція:

Герой починає боротися зі злом, але в нього закінчуються гроші, тому він терміново влаштовується на роботу, часу на боротьбу зі злом не лишається, але врешті з’ясовується, що у зла також закінчилися гроші, воно пішло працювати, тому часу на зло в нього не лишилося.

Модерна традиція:

Герой хоче боротися зі Злом, але ніякого Зла немає, а те, що є — недостатньо зле, тому він прудумує собі своє Зло, яке називається Олз, герой бореться з Олз, хоча й не може нікому пояснити, що це таке, і навіщо треба з ним боротися.

Пост-модерна традиція:

Герой хоче боротися зі Злом, але бачить, що можна боротися і з Добром, бо по суті між ними немає жодної різниці, тому він вирішує, що по парних днях він буде боротися зі Злом, а по непарних — з Добром.

Мета-модерна традиція:

Герой відмовляється від боротьби зі Злом, бо з ним все одно бореться Добро, а може, й не бореться, а може, й бореться, хтось каже, що бореться, а хтось каже, що не бореться, всі потроху мають рацію, можна й самому трохи поборотися, а чому ні, а може, й не треба боротися — в житті все треба спробувати. А може, й не треба.

Metamodermism Manifesto


The reality has not become more complicated. We just started to notice more than before. At some point this complexity of impressions increased so much that it exploded even before the Technological Singularity. The modern man reminds a patient of Asperger’s Syndrome, who notices all the smallest details of the environment at once, and this knowledge so distracts him (or her) that he (or she) is no longer able to grasp the whole, he (or she) gathers a large collection of photo cameras without any interest in photography. Such an accumulation of information leads to the emergence of a new hybrid consciousness, which combines inseparable, opposite, antagonistic fenomena and in general everything that the eyes can catch and the ears can hear. Hence a new form of artistic method and a new metaphorical apparatus of understanding reality emerges.

The position of the artist always depends on the degree of trust in reality.

Romantic realists only trust what they can see.

Childe Harold went on his pilgrimage to touch everything with his own hands, and Mr. Pickwick “with a spyglass in his coat pocket, and a notebook ready to take to his pages any discovery worthy of attention” is simply obsessed with observations and fixing an existing one.

Modernists trust only what they cannot see.

Collapse )

В яких випадках ромів можна називати "циганами", а євреїв "ж...ами"?

В яких випадках ромів можна називати "циганами", а євреїв "ж...ами"? У чому загроза використання термінів "гомо- та ліберальна диктатура"? На ці та інші питання відповідають правозахисники на Громадському радіо.

86 випуск подкасту Олега Шинкаренка та Олени Сапожнікової «Правова Абетка» виходить за підтримки мережі громадських приймалень та Центру стратегічних справ Української Гельсінської спілки з прав людини. Наш сьогоднішній випуск із виконавчим директором спілки Олександром Павліченком присвячений мові ворожнечі.

Детальніше читайте та слухайте на Громадському радіо.



Уряд України вже економить на балконах

Десятирічна Діана вийшла з друзями на балкон, коли раптом він обвалився. Кров дівчинки розтеклася по двору дитячого туберкульозного санаторію "Юність" в Симеїзі. Через п'ять годин боротьби за її життя лікарі констатували смерть. Звучить як уривок з фільму жахів? Насправді це лише українські новини. Друзям Діани "пощастило": її подружка у лікарні у важкому стані, а двоє хлопчиків зачепилися за шматки балкону да дочекалися допомоги дорослих.
"Ми попереджали всіх про небезпеку, - сказав один місцевмй чиновник. - Навіть оприлюднили у пресі чорний список санаторіїв".
Але винні не місцеві чиновники. Головні винуватці мешкають у Києві. Ви знаєте, скільки грошей вони виділяють щорічно на лікування дітей?

Читайте у моїй статті тут.

Партія регіонів, схоже, організувала побиття українських журналістів.

Ну, нарешті все з"ясувалося!





Сплошное палево у рЫгЫонов. Ой как неудобно получилось...



 








columbus2




May 19th, 2:35




Великая сила Интернета! Матрица не спит...:)))

Обратите внимание на мужчину в черном, справа, которого я выделил красным овалом.



А теперь вот он в самой гуще событий



А знаете кто это?:))) Вы только не удивляйтесь, но это...*барабанная дробь*



Бойко Василь Васильович

Голова Білоцерківської міської молодіжної громадської організації «Молоді регіони»

Народився 14 січня 1979 року в місті Тетіїв, Київської обл.. Громадянин України, освіта вища. У 2002 році закінчив Білоцерківський Національний аграрний університет за спеціальністю економіст. На даний час директор Узинського цегельного заводу. Являється головою молодіжної громадської ради при виконавчому комітеті Білоцерківської міської ради. Одружений, має доньку. http://bc-pr.org/youth/

Ну, а теперь у кого еще какие-то сомнения, кто все заварил?:)))



Сергей Жадан и левая агитация

Если вы захотите прочитать текст украинского поэта Сергея Жадана “Мудаки” и приметесь искать его в интернете, то первой же ссылкой Гугл выдаст сайт интернет-журнала “Ліва”. Это издание представляет собой информационный альманах украинских и пост-советских левых активистов. И такой результат не случаен.
Я бы не спешил называть текст “Мудаки” и соседствующий с ним “Зброя пролетаріату” стихотворениями. Ведь что такое поэзия? Тут есть много мнений, но мне больше других нравится определение Владимира Маяковского, которое он дал в своем стихотворении “Разговор с фининспектором о поэзии”:
“Поэзия — вся! — езда в незнаемое”.
Фраза, казалось бы, очень простая и даже незамысловатая, но на самом деле она дает точное описание работы того, что мне бы хотелось назвать “поэтическим механизмом”. Слово “езда” означает тут буквально перемещение, но не физическое, а экзистенциальное - из пространства повседневности в мир, наполненный неожиданностями, то есть тем самым “незнаемым”, о котором говорил Маяковский. Уже с первой строчки каждого стихотворения у читателя обязательно должно возникать ощущение “поездки” в смысле английского термина “trip” - то есть вербального аналога наркотического “прихода” с галлюцинациями. Читатель должен мгновенно выпадать из вульгаризованной лексики, видя неожиданные словосочетания и рискованные образы. Именно так работает поэтический механизм стихотворения Сергея Жадана “Вони сіли за стіл, накритий на всіх...”, где изображена сходка бандитов, в которой внезапно проявляются аналогии с Тайной Вечерей. Любопытно, что первая аналогия возникает только в седьмой строфе из восемнадцати, составляющих это произведение: автор явно пытается с одной стороны усыпить бдительность, а с другой нагнести саспенс.
Всего этого нет в текстах “Мудаки” и “Зброя пролетаріату”. Они представляют собой перечисление общеизвестных фактов и призывов читателя (и слушателя также, потому что, кроме всего прочего - это тексты, которые Жадан произносит под аккомпанемент группы “Собаки в космосе”) к активным действиям.
Если это не стихи, то с чем же мы тогда имеем дело? С гражданской лирикой? Этот жанр, изобретенный российскими поэтами, явно не имеет ничего общего с текстами Жадана главным образом по политическим причинам. Дело в том, что основные темы произведений, написанных в жанре гражданской лирики, - это патриотизм, размышления о Родине, государственности и гражданском долге. Весь этот джентльменский набор “трубадуров империи” (по меткому выражению американского литературоведа Евы Томпсон) принадлежит к арсеналу правой идеологии, и совершенно не годится для использования в интересах идеологии левой.
Значит, эти тексты представляют собой просто левую агитацию в форме речитатива с музыкальным сопровождением? Вот и тут у меня большие сомнения. Конечно, на сайте “Ліва” есть и тексты народного депутата от СПУ Евгена Филиндаша и многих других менее официальных представителей левого движения. Но Жадан ведь не политик! Он не вступил ни в одну из левых партий, на концертах с его участием нет логотипов левых политических движений, на футболке поэта не увидишь не то что портретов Петра Симоненко или Леонида Грача, но даже и левых интеллектуалов Нели Ваховской и Василия Черепанина. Напротив - Жадан читает текст “Зброя пролетаріату” в футболке с изображением иконы буржуазной поп-культуры Леди Гага.
Неужели поэт исполняет роль эдакого попа Гапона ХХІ века, который, неоднократно предав анафеме любую легальную политическую деятельность, провоцирует свою аудиторию в буквальном смысле слова использовать булыжник для восстановления социальной справедливости? Как-то и в это не верится.
Все выше перечисленное наводит на мысль, что именно в текстах такого рода поэт не до конца искренен со своими читателями. Но почему так происходит? Давайте не будем забывать о том, что своим успехом поэт Сергей Жадан в какой-то мере (которую определить очень трудно) обязан таланту шоумена. И в этом нет ничего плохого: талантливыми шоуменами были и Маяковский, и Есенин и многие другие. Однако времена изменились: сегодня уже никого не удивишь ни лаптями с косовороткой, ни желтой кофтой - необходимы какие-то более эффективные средства. А что сегодня вызывает больший интерес в обществе, чем политика и насилие? О масштабном насилии сегодня в Украине мечтают многие - и власть, и оппозиция и народные массы. Однако мандат на его легитимное применение имеет только одна власть. Только власть сегодня в Украине может на законных основаниях взять заложников, избить мирных протестантов или даже народных депутатов. Поэтому неудивительно, что все прочие страстно жаждут возмездия. А любой поэт специализируется на страстях, ведь они также могут вызвать ощущение “езды в незнаемое”. Да, “Зброя пролетаріату” - это не поэзия, поэзия - это попытка Сергея Жадана выдать упоминаемый текст за стихотворение, как когда-то Марсель Дюшан выдавал за скульптуру писсуар.

Олег Коцарев не пристав на мою пропозицію

Я запропонував поету Олегу Коцареву за прикладом ірландського поета Патрайґа Пірса очолити національно-визвольний рух в Україні. "Потім, - переконував я Коцарева, - коли тебе, як Пірса, розстріляють сатрапи кривавого режиму (або замучать у застінках), наші нащадки поставлять тобі пам"ятник, як Пірсу, на Контрактовій площі поруч із нашим видатним генієм Григорієм Сковородою, а може, навіть Сковороду й перенесуть кудись, щоб він не заважав, давав, так би мовити, дорогу молодим. Молодята почнуть фотографуватися біля тебе одразу після РАГСу, а якісь скоти обов"язково напишуть на твоєму постаменті матюків і намалюють свастик, але міліція їх заарештує та посадить на пару років. У Спілці письменників України заснують премію на твою честь - гривень по 300 даватимуть щонайменше! А якісь невігласи скажуть, що ти - старий пердун і з метою самопіару влаштують знущальний перформанс на церемонії нагородження. Але ті люди, що знаються на тобі, писатимуть про тебе товсті монографії, зміст яких оприлюдниватимуть на спеціальних щорічних Коцаревських читаннях. Скоріше за все твій портрет поставлять на якусь купюру не дуже високої вартості - до 100 000 гривень десь, але у цьому є велика перевага: люди її часто діставатимуть із кишень, аби наприклад, заплатити за проїзд у громадському транспорті чи засунути у труси танцівниці стриптизу, таким чином, твоє обличчя знатимуть не лише окремі літературознавці, але й широкі маси. На певному етапі один журналіст напише книжку про те, що ти був гомосексуалістом, зоофілом та смоктав кров у поеток-початківців. Але йому спочатку наб"ють морду прихильники твоєї творчості, а потім кинуть в нього тортом - і все це лише сприятиме твоїй подальшій популяризації у народі". Але Коцареву чомусь не сподобалась моя пропозиція. 

Таємниця Роберта Вальзера


«Окремий випадок вальзерівського типу», — написав колись Роберт Музіль про Франца Кафку. Саме це визначення символізує грандіозний провал у стандартному українському уявленні про німецькомовних авторів ХХ століття, яке про загадкового попередника Кафки Роберта Вальзера не знає майже нічого.

Один із «найтаємничіших» (за висловом Еліаса Канетті) та «найбільш визначних німецькомовних» (Сьюзен Зонтаг) письменників ХХ століття Роберт Вальзер помер від інфаркту під час пообідньої прогулянки на Різдво 25 грудня 1956 року. Це сталося на засніженому полі біля психіатрічної лікарні Херизау швейцарського напівкантону Апенцель-Аусероден, куди його запроторили насильно 23 роки тому. В історії Європи, у центрі якої перебував письменник, за весь цей час відбулися просто тектонічні зсуви. Історія літератора Вальзера з першого дня в Херизау завершилася. Він більше не писав, але майже чверть століття завзято клеїв паперові конверти та зав’язував мотузки бандеролей. Його спілкування із зовнішнім світом звелося до щорічних візитів літературного критика та письменника Карла Зееліга, який згодом видав книжку «Прогулянки із Робертом Вальзером». У ній ми бачимо старого занудного буркотуна, який сварить США, заздрить популярним авторам та роздає наївні політичні поради. Ось — щодо страшного бомбардування Німеччини авіацією союзників: «Можливо, в цих жахах є й щось добре — вони повертають населення міст до безпосереднішого, природнішого життя… Німцям не зашкодить, якщо вони знов опиняться під іноземним ярмом. І розвинені народи мають вчитися відбивати удари, аби потім панувати».


До Херизау Вальзер добровільно (за порадою сестри) лікувався з 1929 року у Вальдау під Берном. У нього діагностували шизофренію, бо письменнику ввижалися «höhnische Stimmen» (глузливі голоси). «Пацієнт страждає на типову ступорну кататонію», — написав про нього у своєму висновку доктор Кун. Хоча як із такою хворобою він міг активно працювати та спілкуватися із Зеелігом — загадка! Вся ця прикра історія схожа на оповідання самого Вальзера «Гельдерлін», де класик німецької літератури «впав у невиліковне потьмарення свідомості», бо «бути здоровим для нього — надто мало, і світ у обмеженні для нього — огидний». Саме за цим божевільним рецептом написано також одну з найдивніших книжок у світовій літературі — opus magnum Роберта Вальзера роман «Розбійник».

Розуміння механіки цього твору, його явних та прихованих важелів може дати ключ до розуміння таємниці письменника. Дослідниця Марта Робер у своїй статті «Прощання з романом» пише, що Вальзер «активно руйнує ілюзію мистецтва, нагадуючи читачу, що він — читач, а література — це не дійсність, а слова на папері». Зауважимо, що ці слова були написані про письменника, який помер через півтора роки після народження Володимира Сорокіна — скандальної зірки московського концептуалізму та автора висловлювання «література — це лише літери на папері». Щоправда, для відчайдушного модерніста Вальзера і саркастичного чорного гумориста Сорокіна ці слова мали майже радикально протилежний зміст. Російський письменник проголосив цю істину в державі, де література довго вважалася справою політичною, а письменників відстрілювали, мов опозиціонерів, тому йому було важливо позбутися зайвого тягаря моральної відповідальності за свої концептуальні експерименти. Вальзер же руйнував ілюзію, що допомагала літератору залишатися частиною буржуазної системи товарного виробництва, тобто заробляти своїм письмом на хліб. Скільки залишиться читачів у письменника, який відверто назве їх читачами? А якщо він писатиме свої твори дрібними закарлючками без жодного проміжку між словами на обрізках картону, календарів та обгорткового паперу? Пізніше філолог Йохен Гревен з’ясував, що «Розбійник» було написано не шифром, а схематичними мікрограмами. Аби перетворити їх на читабельний текст, знадобилося понад 15 років! Але й після цього для багатьох поціновувачів літератури цей твір, написаний Вальзером для себе й без жодних сподівань на публікацію, залишається певним ребусом.


Роман оповідає про вкрай заплутані стосунки дивакуватого чоловіка на прізвисько «Розбійник» із різноманітними жінками та чоловіками, з якими сам Вальзер зустрічався в бернський період свого життя 1921—1925-х років. Більшість жінок, судячи з діалогів та фактів біографії Вальзера (тоді він часто міняв помешкання), були квартирними хазяйками письменника. Власне сама ідея персонажа виникла після того, як брат Роберта Карл намалював акварельний портрет 16-річного майбутнього письменника в костюмі розбійника, а отже «розбійник» — нав’язливе альтер-его автора. «Я маю слідкувати за тим, аби не плутати себе з ним. Бо я не хочу мати нічого спільного із розбійником», — зізнається він прямо в тексті роману, але що це, як не відверта презентація ототожнення із головним героєм? Ця характеристика персонажа має також і екзистенціний зміст: оточення називає його розбійником, бо він не вкладається в звичну модель існування суспільства, що передбачає наполегливу працю для здобуття успіху та грошей.

Текст наповнений безліччю подій та натяків на різні тонкощі, але він не має сюжету в звичному розумінні цього слова. Вальтер Беньямін колись порівняв такий стиль із «мовними гірляндами, які стануть причиною падіння» автора. Типовий приклад — ця фраза, що раптово виникла нізвідки й ні до чого не призвела: «Не виключено, що я звернуся у письмовій формі до одної представниці нашої дамської спільноти і почну із запевнянь у доброті намірів, а, може, краще й зовсім не запевняти». Або ж оцей семантичний монстр: «У нинішній момент він перебував у підземному світі, мається на увазі, припинив функціонувати в наземному світі які активний член суспільства». Вальзер пише не тому, що хоче щось повідомити — його приваблює сам процес повідомлення: тут форма із погано прихованим задоволенням знищує зміст: «Ми кажемо про це тому, що в даний момент нічого важливішого на думку не спадає. Перу радше до вподоби говорити неприйнятні речі, ніж хоч на хвилину розслабитися. Можливо, в цьому секрет кращого письменництва, тобто у тому, що імпульс має бути частиною письменницького процесу». Сьюзен Зонтаг назвала таку манеру «соромливим та підхльостувальним самозамовлянням».


Але в цій війні змісту із формою не може бути переможців, саме тому Беньямін казав про «падіння»: колапсуючий зміст мститься, перетворюючи розповідь на суцільну пародію. Письменник явно тішиться своїм знущанням з умисно покаліченого тексту, де постійно звучать ті самі «глузливі голоси», що довели його до психічного розладу. Такий глузливий стиль Вальзер зберігає навіть в описах фізіологічно відразливих сцен, що, начебто, вважаються далекими від гумору. Наприклад, в одному з ранніх оповідань «Пожежа в театрі» (1908) «Матері затоптували своїх милих серцю паростків; чоловіки виривали у дітей цілі пучки волосся з голови, а гарній маленькій дівчинці розтоптали очі… Жінок давили на смерть об колони та перила; тим часом люди почали горіти — запалали, мов паперові». Поза межами традиції модернізму цей уривок звучить аморально, бо замість жаху або ж співчуття він сповнений глузливим захватом. Але, нагадаємо знов, це захват не кошмарами дійсності, а самим процесом опису фантомної реальності. Сам Вальзер просто в тексті роману пропонує таке химерне пояснення від користі такої літератури: «Я звертаюся до прихильників здоров’я з таким закликом: читайте не лише здорові книжки, ознайомтеся із хворобливою літературою, вона може виявитися для вас доволі повчальною. Здоровим людям варто завжди чимось ризикувати. Інакше навіщо, заради гніву Христа, людині здоров’я? Аби одного чудового дня прямо вивалитися із здоров’я у смерть? Нехай мене проклянуть, безрадісна перспектива…»


Тут важливо також розуміти, що ця риса не свідчить про особливу письменницьку «збоченість» Вальзера. ХХ століття явило нам низку авторів (Бориса Віана, Данііла Хармса, Леоніда Добичіна і багатьох інших), у яких така відмінність була визначною, а отже, можна говорити саме про певну традицію існування тексту поза межами моральних норм. Утім, варто зауважити, що для автора ці норми все ж таки існують, але він воліє говорити про них украй обережно: «невдалим, невиправданим моралізуванням можна заподіяти світу багато шкоди, і шкоду цю неодноразово розв’язували та роздмухували».

Другою особливістю роману є числені ляпалісіади (мовні надлишковості на межі з повним абсурдом): «цікавлячись підтримкою цікавості», «про подальше у подальшому», «друзі жалкували про нього і жалкували про самих себе, що їм доводиться відчувати до нього жаль». Як відомо, до ляпалісіад автор вдається для створення комічного ефекту в недоречних (наприклад, трагічних) ситуаціях. Але сама структура мовлення «Розбійника» настільки гротескна, що схожа надлишковість сприймається в ньому, мов певна норма: читач уже скоро привчається до неї й чекає на нові фокуси автора. Літературознавці створили багато теорій про особливості й причини такого стилю Вальзера, але одне з пояснень він дає безпосередньо в тексті роману: «Ще багато чого на цих сторінках здаватиметься читачу таємничим, на що ми, так би мовити, покладаємо надію, бо, коли б все одразу відкривалося для розуміння, ви би почали позіхати над змістом цих рядків».

Проза Роберта Вальзера (і «Розбійник» зокрема) нагадує напіврозібраний телевізор, де всюди стирчать деталі, вказівки та позначки. Вона ідеально пасує для досліджень, тому що письменник ніби навмисно (і навіть не «ніби») записує час від часу відповіді на запитання, які можуть виникнути в читача. Цей текст часом художній (синтетичний), часом дослідницький (аналітичний). І така його конструкція, безумовно, впливає на присутність головного героя: в моменти синтезу він — суб’єкт, наявний у своїй дієвості максимально, в моменти аналізу автор активно посуває його вбік, розбійник перетворюється на слово, об’єкт експерименту автора. Не дивно, що, один із численних фантомів роману, жінка питає його: «Ви взагалі-то людина?»


Інколи розповідь набуває рис карикатурної надмірності, і це вже не згадані Беньяміном «гірлянди», а, швидше, гіпертрофовані канделябри в стилі графоманського рококо: «чистильники взуття чистили взуття, яке підставляли під гуталін люди, які вважали це за необхідне». Оскільки досить важко встановити, коли автор жартує, а коли говорить серйозно, то наступне пояснення Вальзера просто заводить читача в глухий кут: «Вся ця балаканина має на меті зайняти час, бо повинен же ж я написати книгу деякого об’єму, інакше мене зневажатимуть ще більше ніж зараз… Тутешні хазяї життя вважають мене бовдуром через те, що романи не вилітають у мене з рукава». Цю особливість Сьюзен Зонтаг назвала «мінливий розумовий клімат оповідань та скетчів Вальзера». Автор найбільш ґрунтовного російськомовного дослідження творчості письменника Яна Немцева вважає, що деякі тексти Вальзера здаються «дурнуватими або безглуздими на перший погляд», а насправді вони є «підривною стратегією, яка дозволяє автору критикувати не лише штампи розмовних шаблонів, але й соціальну поведінку і суспільну політику, які потрапили під тиранію угодовства».

Можливо також, що написання довгих текстів із лінійним сюжетом просто не давалося автору: дві третини з його спадщини — це короткі фрагментарні начерки. Але Вальзер вперто писав романи, яким за життя письменника буквально не щастило. Окрім «Розбійника», до нас дійшли тільки «Шкільні твори Фріца Кохера» (1904), «Родина Танерів» (1907), «Помічник» (1908) та «Якоб фон Гунтен» (1909). Біографи Вальзера стверджують, що кілька його романів просто загубилися у видавництвах, або ж були знищені самим автором. І не дивно — його дебютний роман із ілюстраціями брата Карла залежався у книгарнях, і продавці спустили його за півціни. «Родину Танерів» розгромила критика, а «Помічник» майже не помітили. Втім, «Якоб фон Гунтен» отримав багато схвальних відгуків і навіть став одною з улюблених книжок Кафки.

Із Кафкою пов’язана цікава так звана «радянська» рецепція письменника (В.Д.Седельник Вальзер. «Історія світової літератури», т.8, видавництво «Наука», 1994), що намагалася у порівнянні із «буржуазно-занепадницьким» Кафкою показати «прогресивну» суть його текстів. Вже сама ідея такої інтерпретації є нечуваною й нагадує або фейк або ж типово вальзерівський «прибамбас». Пан Седельник впевнений, що Вальзер був єдиним швейцарським письменником, якому вдалося подолати пристрасті та забобони, що гальмують рух реалізму. «Вальзер не був безпосередньо пов’язаний із боротьбою пригноблених мас, — пише Седельник, — але визнавав необхідність спротиву і навіть революції…».

Але, звісно, письменник був далекий не лише від лівих ідей, а й узагалі від будь-якого громадського активізму. Твори його були сповнені гіркої самоіронії, причини якої полягали в особливому світосприйнятті та в історії його попереднього життя. Ще у 18 років він видав першу збірку віршів, швидко познайомився з німецькими модерністами, які групувалися навколо журналу, а надалі — видавництва «Інзель». Але революційний підхід Вальзера до творчості призвів до краху його літературної кар’єри. За життя він був відомий лише у вузьких колах німецьких письменників та спеціалістів із літератури. Перші ознаки розумового розладу, мабуть, особливо лякали його, бо мати та брат Ернст вже померли в психіатричній лікарні, а інший брат Герман покінчив життя самогубством. Він писав «Розбійника», навіть не мріючи що через 77 років цей роман вийде у складі шикарного  двадцятитомного видання, яке продаватимуть в інтернеті за 200 євро, а сам він стане знаковою персоною, на якій літературні критики вправлятимуться у своїй майстерності.