?

Log in

No account? Create an account

Попередня сторінка | Наступна сторінка


«Окремий випадок вальзерівського типу», — написав колись Роберт Музіль про Франца Кафку. Саме це визначення символізує грандіозний провал у стандартному українському уявленні про німецькомовних авторів ХХ століття, яке про загадкового попередника Кафки Роберта Вальзера не знає майже нічого.

Один із «найтаємничіших» (за висловом Еліаса Канетті) та «найбільш визначних німецькомовних» (Сьюзен Зонтаг) письменників ХХ століття Роберт Вальзер помер від інфаркту під час пообідньої прогулянки на Різдво 25 грудня 1956 року. Це сталося на засніженому полі біля психіатрічної лікарні Херизау швейцарського напівкантону Апенцель-Аусероден, куди його запроторили насильно 23 роки тому. В історії Європи, у центрі якої перебував письменник, за весь цей час відбулися просто тектонічні зсуви. Історія літератора Вальзера з першого дня в Херизау завершилася. Він більше не писав, але майже чверть століття завзято клеїв паперові конверти та зав’язував мотузки бандеролей. Його спілкування із зовнішнім світом звелося до щорічних візитів літературного критика та письменника Карла Зееліга, який згодом видав книжку «Прогулянки із Робертом Вальзером». У ній ми бачимо старого занудного буркотуна, який сварить США, заздрить популярним авторам та роздає наївні політичні поради. Ось — щодо страшного бомбардування Німеччини авіацією союзників: «Можливо, в цих жахах є й щось добре — вони повертають населення міст до безпосереднішого, природнішого життя… Німцям не зашкодить, якщо вони знов опиняться під іноземним ярмом. І розвинені народи мають вчитися відбивати удари, аби потім панувати».


До Херизау Вальзер добровільно (за порадою сестри) лікувався з 1929 року у Вальдау під Берном. У нього діагностували шизофренію, бо письменнику ввижалися «höhnische Stimmen» (глузливі голоси). «Пацієнт страждає на типову ступорну кататонію», — написав про нього у своєму висновку доктор Кун. Хоча як із такою хворобою він міг активно працювати та спілкуватися із Зеелігом — загадка! Вся ця прикра історія схожа на оповідання самого Вальзера «Гельдерлін», де класик німецької літератури «впав у невиліковне потьмарення свідомості», бо «бути здоровим для нього — надто мало, і світ у обмеженні для нього — огидний». Саме за цим божевільним рецептом написано також одну з найдивніших книжок у світовій літературі — opus magnum Роберта Вальзера роман «Розбійник».

Розуміння механіки цього твору, його явних та прихованих важелів може дати ключ до розуміння таємниці письменника. Дослідниця Марта Робер у своїй статті «Прощання з романом» пише, що Вальзер «активно руйнує ілюзію мистецтва, нагадуючи читачу, що він — читач, а література — це не дійсність, а слова на папері». Зауважимо, що ці слова були написані про письменника, який помер через півтора роки після народження Володимира Сорокіна — скандальної зірки московського концептуалізму та автора висловлювання «література — це лише літери на папері». Щоправда, для відчайдушного модерніста Вальзера і саркастичного чорного гумориста Сорокіна ці слова мали майже радикально протилежний зміст. Російський письменник проголосив цю істину в державі, де література довго вважалася справою політичною, а письменників відстрілювали, мов опозиціонерів, тому йому було важливо позбутися зайвого тягаря моральної відповідальності за свої концептуальні експерименти. Вальзер же руйнував ілюзію, що допомагала літератору залишатися частиною буржуазної системи товарного виробництва, тобто заробляти своїм письмом на хліб. Скільки залишиться читачів у письменника, який відверто назве їх читачами? А якщо він писатиме свої твори дрібними закарлючками без жодного проміжку між словами на обрізках картону, календарів та обгорткового паперу? Пізніше філолог Йохен Гревен з’ясував, що «Розбійник» було написано не шифром, а схематичними мікрограмами. Аби перетворити їх на читабельний текст, знадобилося понад 15 років! Але й після цього для багатьох поціновувачів літератури цей твір, написаний Вальзером для себе й без жодних сподівань на публікацію, залишається певним ребусом.


Роман оповідає про вкрай заплутані стосунки дивакуватого чоловіка на прізвисько «Розбійник» із різноманітними жінками та чоловіками, з якими сам Вальзер зустрічався в бернський період свого життя 1921—1925-х років. Більшість жінок, судячи з діалогів та фактів біографії Вальзера (тоді він часто міняв помешкання), були квартирними хазяйками письменника. Власне сама ідея персонажа виникла після того, як брат Роберта Карл намалював акварельний портрет 16-річного майбутнього письменника в костюмі розбійника, а отже «розбійник» — нав’язливе альтер-его автора. «Я маю слідкувати за тим, аби не плутати себе з ним. Бо я не хочу мати нічого спільного із розбійником», — зізнається він прямо в тексті роману, але що це, як не відверта презентація ототожнення із головним героєм? Ця характеристика персонажа має також і екзистенціний зміст: оточення називає його розбійником, бо він не вкладається в звичну модель існування суспільства, що передбачає наполегливу працю для здобуття успіху та грошей.

Текст наповнений безліччю подій та натяків на різні тонкощі, але він не має сюжету в звичному розумінні цього слова. Вальтер Беньямін колись порівняв такий стиль із «мовними гірляндами, які стануть причиною падіння» автора. Типовий приклад — ця фраза, що раптово виникла нізвідки й ні до чого не призвела: «Не виключено, що я звернуся у письмовій формі до одної представниці нашої дамської спільноти і почну із запевнянь у доброті намірів, а, може, краще й зовсім не запевняти». Або ж оцей семантичний монстр: «У нинішній момент він перебував у підземному світі, мається на увазі, припинив функціонувати в наземному світі які активний член суспільства». Вальзер пише не тому, що хоче щось повідомити — його приваблює сам процес повідомлення: тут форма із погано прихованим задоволенням знищує зміст: «Ми кажемо про це тому, що в даний момент нічого важливішого на думку не спадає. Перу радше до вподоби говорити неприйнятні речі, ніж хоч на хвилину розслабитися. Можливо, в цьому секрет кращого письменництва, тобто у тому, що імпульс має бути частиною письменницького процесу». Сьюзен Зонтаг назвала таку манеру «соромливим та підхльостувальним самозамовлянням».


Але в цій війні змісту із формою не може бути переможців, саме тому Беньямін казав про «падіння»: колапсуючий зміст мститься, перетворюючи розповідь на суцільну пародію. Письменник явно тішиться своїм знущанням з умисно покаліченого тексту, де постійно звучать ті самі «глузливі голоси», що довели його до психічного розладу. Такий глузливий стиль Вальзер зберігає навіть в описах фізіологічно відразливих сцен, що, начебто, вважаються далекими від гумору. Наприклад, в одному з ранніх оповідань «Пожежа в театрі» (1908) «Матері затоптували своїх милих серцю паростків; чоловіки виривали у дітей цілі пучки волосся з голови, а гарній маленькій дівчинці розтоптали очі… Жінок давили на смерть об колони та перила; тим часом люди почали горіти — запалали, мов паперові». Поза межами традиції модернізму цей уривок звучить аморально, бо замість жаху або ж співчуття він сповнений глузливим захватом. Але, нагадаємо знов, це захват не кошмарами дійсності, а самим процесом опису фантомної реальності. Сам Вальзер просто в тексті роману пропонує таке химерне пояснення від користі такої літератури: «Я звертаюся до прихильників здоров’я з таким закликом: читайте не лише здорові книжки, ознайомтеся із хворобливою літературою, вона може виявитися для вас доволі повчальною. Здоровим людям варто завжди чимось ризикувати. Інакше навіщо, заради гніву Христа, людині здоров’я? Аби одного чудового дня прямо вивалитися із здоров’я у смерть? Нехай мене проклянуть, безрадісна перспектива…»


Тут важливо також розуміти, що ця риса не свідчить про особливу письменницьку «збоченість» Вальзера. ХХ століття явило нам низку авторів (Бориса Віана, Данііла Хармса, Леоніда Добичіна і багатьох інших), у яких така відмінність була визначною, а отже, можна говорити саме про певну традицію існування тексту поза межами моральних норм. Утім, варто зауважити, що для автора ці норми все ж таки існують, але він воліє говорити про них украй обережно: «невдалим, невиправданим моралізуванням можна заподіяти світу багато шкоди, і шкоду цю неодноразово розв’язували та роздмухували».

Другою особливістю роману є числені ляпалісіади (мовні надлишковості на межі з повним абсурдом): «цікавлячись підтримкою цікавості», «про подальше у подальшому», «друзі жалкували про нього і жалкували про самих себе, що їм доводиться відчувати до нього жаль». Як відомо, до ляпалісіад автор вдається для створення комічного ефекту в недоречних (наприклад, трагічних) ситуаціях. Але сама структура мовлення «Розбійника» настільки гротескна, що схожа надлишковість сприймається в ньому, мов певна норма: читач уже скоро привчається до неї й чекає на нові фокуси автора. Літературознавці створили багато теорій про особливості й причини такого стилю Вальзера, але одне з пояснень він дає безпосередньо в тексті роману: «Ще багато чого на цих сторінках здаватиметься читачу таємничим, на що ми, так би мовити, покладаємо надію, бо, коли б все одразу відкривалося для розуміння, ви би почали позіхати над змістом цих рядків».

Проза Роберта Вальзера (і «Розбійник» зокрема) нагадує напіврозібраний телевізор, де всюди стирчать деталі, вказівки та позначки. Вона ідеально пасує для досліджень, тому що письменник ніби навмисно (і навіть не «ніби») записує час від часу відповіді на запитання, які можуть виникнути в читача. Цей текст часом художній (синтетичний), часом дослідницький (аналітичний). І така його конструкція, безумовно, впливає на присутність головного героя: в моменти синтезу він — суб’єкт, наявний у своїй дієвості максимально, в моменти аналізу автор активно посуває його вбік, розбійник перетворюється на слово, об’єкт експерименту автора. Не дивно, що, один із численних фантомів роману, жінка питає його: «Ви взагалі-то людина?»


Інколи розповідь набуває рис карикатурної надмірності, і це вже не згадані Беньяміном «гірлянди», а, швидше, гіпертрофовані канделябри в стилі графоманського рококо: «чистильники взуття чистили взуття, яке підставляли під гуталін люди, які вважали це за необхідне». Оскільки досить важко встановити, коли автор жартує, а коли говорить серйозно, то наступне пояснення Вальзера просто заводить читача в глухий кут: «Вся ця балаканина має на меті зайняти час, бо повинен же ж я написати книгу деякого об’єму, інакше мене зневажатимуть ще більше ніж зараз… Тутешні хазяї життя вважають мене бовдуром через те, що романи не вилітають у мене з рукава». Цю особливість Сьюзен Зонтаг назвала «мінливий розумовий клімат оповідань та скетчів Вальзера». Автор найбільш ґрунтовного російськомовного дослідження творчості письменника Яна Немцева вважає, що деякі тексти Вальзера здаються «дурнуватими або безглуздими на перший погляд», а насправді вони є «підривною стратегією, яка дозволяє автору критикувати не лише штампи розмовних шаблонів, але й соціальну поведінку і суспільну політику, які потрапили під тиранію угодовства».

Можливо також, що написання довгих текстів із лінійним сюжетом просто не давалося автору: дві третини з його спадщини — це короткі фрагментарні начерки. Але Вальзер вперто писав романи, яким за життя письменника буквально не щастило. Окрім «Розбійника», до нас дійшли тільки «Шкільні твори Фріца Кохера» (1904), «Родина Танерів» (1907), «Помічник» (1908) та «Якоб фон Гунтен» (1909). Біографи Вальзера стверджують, що кілька його романів просто загубилися у видавництвах, або ж були знищені самим автором. І не дивно — його дебютний роман із ілюстраціями брата Карла залежався у книгарнях, і продавці спустили його за півціни. «Родину Танерів» розгромила критика, а «Помічник» майже не помітили. Втім, «Якоб фон Гунтен» отримав багато схвальних відгуків і навіть став одною з улюблених книжок Кафки.

Із Кафкою пов’язана цікава так звана «радянська» рецепція письменника (В.Д.Седельник Вальзер. «Історія світової літератури», т.8, видавництво «Наука», 1994), що намагалася у порівнянні із «буржуазно-занепадницьким» Кафкою показати «прогресивну» суть його текстів. Вже сама ідея такої інтерпретації є нечуваною й нагадує або фейк або ж типово вальзерівський «прибамбас». Пан Седельник впевнений, що Вальзер був єдиним швейцарським письменником, якому вдалося подолати пристрасті та забобони, що гальмують рух реалізму. «Вальзер не був безпосередньо пов’язаний із боротьбою пригноблених мас, — пише Седельник, — але визнавав необхідність спротиву і навіть революції…».

Але, звісно, письменник був далекий не лише від лівих ідей, а й узагалі від будь-якого громадського активізму. Твори його були сповнені гіркої самоіронії, причини якої полягали в особливому світосприйнятті та в історії його попереднього життя. Ще у 18 років він видав першу збірку віршів, швидко познайомився з німецькими модерністами, які групувалися навколо журналу, а надалі — видавництва «Інзель». Але революційний підхід Вальзера до творчості призвів до краху його літературної кар’єри. За життя він був відомий лише у вузьких колах німецьких письменників та спеціалістів із літератури. Перші ознаки розумового розладу, мабуть, особливо лякали його, бо мати та брат Ернст вже померли в психіатричній лікарні, а інший брат Герман покінчив життя самогубством. Він писав «Розбійника», навіть не мріючи що через 77 років цей роман вийде у складі шикарного  двадцятитомного видання, яке продаватимуть в інтернеті за 200 євро, а сам він стане знаковою персоною, на якій літературні критики вправлятимуться у своїй майстерності.


Профіль

singing_foot
Олег Шинкаренко
Кагарлик




Map
Анализ сайта в поисковиках







UA TOP Bloggers

Останній місяць

May 2018
S M T W T F S
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  
Powered by LiveJournal.com
Designed by Lilia Ahner